Пōслушный Иван

За синьыми горами, за темными лїсами, у єднōму селови жыв си Иван. Быв вӯн, ги кой вшиткі бідні люди, роботный и добрый.

Щи и характер у нього быв такий: тко што ни упōвість – Иван ся послухать. Ни слухав ся вӯн лем жоны си. Кӯлько раз му приказōвала: – Слухай ся ня, Иване, и тōбі и минї добре буде.
– Дōбрї, дōбрї. – упōвість, а вчинить и так по-свōму фурт.
– Иди лем, чōлōвічку, на млин. Зерно змолоти треба, айбо пак нараз дōмӯ, низким ни ставай казкōвати по пути. Бо біда буде.
– Дōбрї! – удпōвів таги усе Иван.

Узяв міха, вер си го на пличі и пӯшōв на млин.

Змолов зерно, мӯг бы уже и дōмӯ ити, айбо Иван за то и ни думать. Сидить си, позерать, як млинарь ōрудує, як жорна ся вертить, мука сыпле ся. Наслухōвав ся ид бисїдам на млинї, а їх там тӯлько, же за гӯд ся ни наслухаш.

Позерать млинарь, же Иван ся уже засідїв, тай звідать ся:
– Но шо, Иване, видїв-ісь, як ся мука меле?

А Иван замітив, же млинарь си з каждого міха корець муки удкладує, та удпōвідать:
– Видїв, тай навчив ім ся.
– Што-сь ся навчив?
– З міха по кōрцю.
– Тай правда, навчив ись ся, – зачудōвав ся млинарь. – Но кидь так, та годин ись ити уже дōмӯ.

Иде Иван з міхом на пличох, тай ōбы ни забыти повтōрять си:
– З міха по кōрцю, з міха по корцю.

Проходить коло жницюв, а ті жнуть, издушині. Иван став, поклонив ся тай каже їм:
– З міха по кōрцю.
– А котрого чорта тя сюды занесло, ōбы-сь серенчі ни мав! – лавуть му жницї. – Треба, Иване, так казати: «ōбы-сьте тїгали, ни перетїгали!»
– Дōбрї – упōвів Иван и пӯшов дале.

Прōйшōв щи мало и позерать: прощеника несуть. Пōдōйшōв ид людьом, тай каже:
– Ōбы-сьте тїгали, ни перетїлаги.
Розсердили ся люди, мало ни пōтōвкли Ивана.
– Ни так, Иване, казати треба! Тко тя такоє научив?
– Жницї научили. – каже їм ниборак Иваню
– Треба казати: «Ни видїти бы такоє, ни чути».
– Буду знати! – каже Иван – Лем так типирь говорити буду.

Упōвів, тай пӯшов си дале. Стрічать свальбу. Сваты из свашками спӯвавуть, игравуть – спереду мōлōді, убыдва файні, веселі. Гудакы гудуть, леґінї фляшками ся розмахувуть.

Зоперли Ивана, силувуть го. Тко пити, тко закусити. Айбо Иван ни хоче пити за здōрōвля молодых, каже чиляди:
– Ни видїти бы такоє, ни чути.
Начали Иванови лати – сваты, свашкы, леґінї, дївкы.
– Так ми радили. – выгварював ся Иван.
– Ни дōбрї ти радили. – гōйкавуть на Ивана люде.
– Но а як треба казати? – дале ся Иван звідать.
– Говори так: «Ōбнимати ся ти з нив, гōлубкати».
– Дōбрї, – удпōвів Иван. – Буду так говорити.

Иде Иван дале. Позерать – чōлōвік свіню жене. Свіня велика, у гнӯйови умащена, ґрьофкать.

Поклонив ся Иванчōлōвікови и каже:
– Ōбнимати ся ти з нив, гōлубкати.

Чōлōвік пōдумав, же Иван ся з нього глумить, та улупив го тычкōв.
– Зашто ня тōвчеш? Тадь дōбрі слова ти кажу.
– Тумане, се хыба дōбрі слова? Хыба се доброє вінчованя – ōбы чōлōвік з свіньōв ся ōбнимав и цюльōвав? – гōйкать на Ивана чōлōвік.
– Мене так люди научили.
– Та ци суть такі болваны на світї? – ни пōвірив чōлōвік. – Ты лїпше кажи але так: «Ōбы-сь ся наїв до шыї, а замастив до вух»

– Дякуву за науку, так і буду казати, – подякував Иван и пӯшов дальше.

Нидалеко уд хыжі стрітив сōсіду, котрый из ōбыстя гнӯй вӯз.

А як ся дōбрōму чилядникови ни поклонити? – пōдумав Иван.
– Ōбы-сь ся наїв до шыї, а замастив до вух.

Сōсід си штōсь сердито пробормотав, щи и паліцьōв пригрозив. А Иванови так и ни дӯйшло, чōму ся сōсід россердив.

Дома вшытко жōнї розказав, а та ся из нього посміяла:
– Казала-м ти: слухай ся мене, а ни чужых люди. А ты итак по-свōму. Вшыткі ти дурнōту радять, а я ти дōбрі хōчу.

Из того часу став ся Иван лем жоны слухати. Бӯльше ся такого ни ставало.