Коли Микулу изтерзаного досмерти привезли из поля на возі думу, Гафія не розуміла ся, що ся из нив діє. В голові ся крутило, серце ковтало, боліло и ныло, у очох помутніло и од того упала ид земли гій плаха.

Баба Циля довго ї приводила до тямы, а коли привегла, тогды першов мысльов Гафії было: «Боже, Боже, що я буду чинити без нього? Як буду жити? Четверо піціцькых діточок, такых як потятка, ще й п`яте на пудході. Та пак кто тым діточкам істи даст? Куй няня уже ни мают.» Гафія была удданичков ладнов на ціле село.

Чорнявка, косы як два праникы, очи грубі но дуже добрі, сама порядна и добродушна. Файна як ружа косиця. Так и утопився у її очох Микула. Як ї ввидів нараз сватове заслав. Вун тоже быв леґінище красный на усьо село. Здоровый як дуб, ни одна молодиця за ним збановала, но вун полюбив Гафію. Тай она му утвітила тым самым.

А як сарака чекала оту днину, коли сватове од Микулы мали прийти, у оболокови лиш сиділа, вызирала сюды-туды, молилася, абы, не дай Бог, ни передумав. А коли увиділа, що идут, из радости аж пудскаковала, бо так читаво хотіла за Микулу ся уддати.

Такой справили свальбу, и пушли жити на сусідньоє село, там мали нанашщину стариньку хыжку, нанашка давно тамкы ни жила, мытарилася по манастырях бо ни любила мірської суєты.

Микула чулувік добрый, супукуйный, роботящый, и діточкы у них файні здорові и рузумні удалися. Гафія до роботы як огинь и в хыжи, и коло хыжи порядок, так як подабат ипнуй ґаздыні. Усьо як у людий, як приказуют, жий поживай и добра наживай.

Лиш ни довго было того добра. Так нагле й умер саракый на польови, годы мав ни Бог зна які великі. Чилядь ходила и пошіптовалася межи собов: «Серце бітіжноє, ни удержав.» Но Гафія того уже ни чула.

Похоронила Микулу, айбо діточкам раду якусь давати гія. Закотила рукавы и до роботы. Бо тко вмісто ниї робити буде? Ой Боже муй Боже! Тко вбы віщовав що така біда ся стане?

Пуд весну уродила дівочку, сірооку, біляву, на Микулу похожу. Роботы ся прибавило, ище й дітину бавити гія. Правді быти, оно малинькоє супукуйноє, лежит у колысці пудязануй на бантинах и тихинько угукає, щусь субі приказує из ангеликами. А як до ниї заприказовати, нараз удкрыват оту малиньку папульку і вшкіряєся.

Весна уже вовсю запахла ворґонов на цілу улицю. Усьо ожило, од того всього аж дух запирало. Діти бігали на стернянці коло хыжи бавили лопту. Аж ткусь из дітий закричав : «Мамко, мамко, наш нянько иде!»

Гафія бігом до капуры, боса убігла на улицю. Йой Господи баци направду? Перехрестилася раз, у другый, пак у тритьый раз, приникалася и увиділа высокого, стройного чулувіка. Чистый Микула! Гафії серце забилося, заковтало од страху.

Но ото быв ни її Микула. Зайшов у двур: Слава Исусу Христу!
– Няньку, няньку! пудбігли до нього усі четверо діточок.
Чулувік обыйняв дітий і став щусь утягати из жеба:
– Нате исе вам.
Гій бы знав, гій бы віщовав странник, що так ся з ним стане. Діточкы уд радости убліпили чужого и стали обнимати.

Сама малинька Оленка ни сміло зазвідала:
– А ци будеш ся ты из нами бавити?

– Тать де ни буду, буду, – ушкірився пришлый, и якось так ся закрутило, затягло що вун ся устав, і жив умісті из нима.

Звався Мигальом, помагав коло хыжи, робив як вул, приюток му дали у хлівци. Из того часу минув гуд.

– Гафійо будь ми за жону.

Гафія глипнула на нього: – Як?

– Я тя люблю Гафіє тай усьо. Тай ци годен буду лишити такых шіковных рузумных діточок? Ньит! Шуга ніґда ньит!

– Добре Мигалю, най ми Бог простит – утвітила Гафія, – буду ти за жону, айбо ци не лишиш ня пак. Тко тебе знає.

– Не лишу тя Гафійко, не лишу, бо читаво тя люблю. Люблю и всьо!

Она пудыйшла до нього, тихинько присіла утерла слызу из очий. Ворґона пахла на цілый двориць. А дітвора од радости скакала, войотила так, що усьо ходило ходуном.

Од іхнього вшкіряня весна стала ище май красна! Такый вун живот сирохманськый, вбы знав чилядник де впаде та бештеловав бы свую жизню инак, айбо того знати никому нидано, хаба що Всевышньому.