іҐазета
Інтернет новинка Пудкарпатськых Русинув

#08 Май '20

125 рōкӯв Нікіфōру Дрōвняку (Крыницькōму) – живот лемковського маляря-наівіста

21. мая 1895 рока у вариши Крыниця на Лемковині (днесь Крыниця-Здруй Малопольського воєводства у Польши) глухоніма Євдокія Дровняк родила сына. Назвали го Епифаном у честь сятого Епифанія, котрого церьков частує 25 мая. Хрестили го у греко-католицькуй церьковли сятых Петра и Павла. Айбо через непривычность сього имени меже крыницькыма лемками (майже вшыткі жытелі Крыниці были русинами) дітвака стали называти Нікіфором.

23. мая 2020 |

«Не знаву, тко й што буде говорити, коли ня понесуть на теметув» – навщива гроба И. Петрōвція

22 мая, на 75 роковины прощеного бы знамного русинського поета Ивана Петровція, русинські активісти, члены сосполных організацій Общества им. Духновича, Русинського култорологічного клуба и Народної Рады русинов Закарпаття (НРРЗ) нащивили теметув у селі Осой, де похороненый сесь знамный русин, уроженець сього села. Гості были з Ужгорода, Свалявщины, Мукачовщины и Виноградовщины. На правах ґазды принимав вандровникув знамный на Иршавщині писатель и публіцист Петро Пітра.

Майже вшиткі нащивникы добре знали прощеного бы Ивана Юрійовича: з ним цімборовали ся, были честовалниками його творчества, єднодумцями,нащивляли «Бовт файні книгы» в Ужгороді. Тому,поклавши косиці, запаливши свічкы и помоливши ся за упокой душі Великого Русина, каждый вповів пару добрых слов. Так старійшина русинського двиганя Володимир Біланин, котрого з Петровційом зязовала многоручна дружба, памянув, накулко чесным и безкомпромісним быв Петровцій, накулко быв вірным у цімборстві и безстрашным патріотом. Голова Общества им. Духновича Юрій Продан подмітив, што май важным преорітетами про покойного ювіляра были Отцюзнина и русинська бесіда

22. мая 2020 |

«Я русинськым словам давав крыла!» – Прощална спӯванка Ивана Петрōвція

Великый русинськый поет Иван Петрōвцій родив ся 22. мая 1945 рōку в селї Ōсӯй Иршавського відика, и днись бы мӯг мати 75 рōкӯв. Лем забрав Бог ид сōбі на небо великого Русина 01. януара 2016 рōку.

Завто дниська ся нам лишать лем из смутком споминати на чōлōвіка, котрый цїлым сирдцьом любив свӯй нарӯд, свōю културу.

Вічна памнять правōму патріотови Пӯдкарпатя!

20. мая 2020 |

125 рōкӯв Нікіфōру Дрōвняку (Крыницькōму) – живот лемковського маляря-наівіста

21 мая 1895 рока у вариши Крыниця на Лемковині (днесь Крыниця-Здруй Малопольського воєводства у Польши) глухоніма Євдокія Дровняк родила сына. Назвали го Епифаном у честь сятого Епифанія, котрого церьков частує 25 мая. Хрестили го у греко-католицькуй церьковли сятых Петра и Павла. Айбо через непривычность сього имени меже крыницькыма лемками (майже вшыткі жытелі Крыниці были русинами) дітвака стали называти Нікіфором.

Про отця хлопця не є ниякых даных, а мати го, селянка из села Поворозник, жебы прогодовати себе и сына, робила по крыницькых санаторіях майпаскудну роботу: мыла падаменты, порайила у номерах, райбала цуря, носила воду, полола чічкы. Євдокия умерла, коли сынови было лем сім рокув, и по смерти ї обстав ся Нікіфорови у наслідство сусік-лада, у котрому вун пузніше хранив свої картины.

Ошколованя давало ся Нікіфорови дуже тяжко: научив ся хіба што писати печатныма буквами, читати и раховати. Малинькым вун часто бігав у церьков и дуже любив ся находити межи иконами. Завто пузніше релігійна тема доміновала у його творчости.¨

18. мая 2020 |

«Дōкус бы не заніміти, в бōвт ідуть полопōніти» – послолный живот у вершах Володимира Рошка

Володимир Рошко заслужено поважує ся за праву еліту модернōї русинськōї поезії. Його авторська излога ни дасть го спутати из дакым другым, и кōй читач дӯстане перед ся його шорикы, нараз оцїнить, же то є робота истинного майстера слова.

Понукаєме вам дакӯлко вершӯв на тематику посполного руснацького живота у днишньых реалійох, у котрых пан Рошко красно пописує данōстї характера простōї чиляди. Данōстї як дōбрї, так и пӯдлі.

05. мая 2020 |

110 рōкӯв «Русинськōму Валенбергови» – віновано стодисятилїтю Павла Цібере

Русины Подкарпатя за свою тяжку исторію пережили много бідовань и єдным из такых трафункув было масовоє втіканя нашых людий до Росії по анексії края Мадярщинов и зачаткови Другої світової войны. Товды совітськоє войсько дойшло аж до Карпатськых перевалув и простакуваті русины думали, што там, в СССР, буде їм хосен. Айбо каждый из тых, тко перейшов гатар, дустав от 3 до 5 рокув концтаборув ГУЛАГА за статьов 80 УК УССР «за нелегальный переход границы между Венгрией и СССР». У лагерях Мордовії читаво подкарпатськых русинув загибло. И, бизувно, повмирало бы їх май булше, кебы не Павел Цібере, чоловік, котрого называвуть русинськым Валенбергом.
И до днесь мало тко про йсе знає.

Вызнамный політичный діятель Павел Цібере родив ся 5 мая 1910 рока в селі Залужжя и быв шестов дьитинов у худобнуй селянськуй фамилії. Няньо го, Петро Цібере, через худобность наняв ся на державну роботу по ремонтови путьов-чиненикув. В школі Павел учив ся на відмінно и по настойованньови вчителя сілської школы пушов вчити ся в Мукачовську гимназію.

По конченю гимназії брат Федор вповів Павлови продовжити учобу в Празі и тот став студентом юридичеського факултета Празького Карлового Універзитета. Жив Павел на невелику державну стипендію и, правда, помагав му брат, якый став греко-католицькым сященником. Студентські рокы (1930-1936) Павел проводив активно: вун быв членом общества юристув, в котроє входив товдышньый президент Чехословакії Томаш Масарик, міністер загатарных діл республікы Едуард Бенеш, другі політичні діятелі. Цібере быв членом общества карпаторуськых студентув «Возрождение», возглавляв греко-католицькоє общество. По універзитетови вун робив у Подкарпатському земському урядови.

05. мая 2020 |

Григорій Жаткович – першый губернатор Подкарпатської Руси

5 мая 2020 рока 100 годув од часу назначеня Г. Жатковича першым губернатором Подкарпатської Руси

Родив ся будучный губернатор 2 децембра 1886 года в селі Голубиноє на Подкарпатю у родині новтароша Павла Жатковича. Коли мамці Григорія настав час родити, то дідо Молнар Андрій запряг коні та повюз паніку родити у Мукачово. Они щи не добрали ся до Берегвара (днесь сан. «Карпати»), вже зачали ся роды, и дідо Андрій вернув ся назад, у Голубиноє. Так малый Григорій родив ся у Голубиному в хыжи, де быв нотаріалный уряд и жив новтарош. Теперь там школська столова.

Хрещеный быв малый Григорій у Голубинськуй церьковли священиком Стрипським Иоаном-старшым. Пуд час хрещеня быв присутньый його стрыйко - дуже знамный на Подкарпатю греко–католицькый сященник Юрій (Калман) Жаткович.

03. мая 2020 |

Не бануву, не реву, не кличу. Иван Ситар – живот а творчōсть

Про членув «Русин-клуба» стало вже сохташом подавати біографії вызнамных русинув, котрі в давнину вадь днесь принесли хосен про нашу челядь. Не обзеравучи ся на вто, што сесь ювіляр, з Божов помочов, буде праздновати 80 лем через два місяці, айбо маву дяку вповісти дашто за нього вже днесь.

Вік мине, як з яблонь білый дым…
Днешньый наш герой - се русинськый поет, товмач, сосполный діятель Иван Дмитрович Ситар. Так, ги вно майже фурт бывать, спознав им ся з Иваном Дмитровичом май пуздно ги м про нього взнав: на тот час вже м читав його товмацтва російського поета Сергія Єсеніна, быв им в захваті и фурт им думав, а як «письмо матери» и другоє «єсенінськоє» буде звучати под гітару?

Уявлявучи собі автора, видів им перед собов битанґу десь мого віка (товды мав им 37-38), котрому з єдного боку вже «дух вандровань не милый», а з другого – авантюрноє жаданя ищи не раз «на ружовому пробігти ся кони» нияк не лишать го. И коли прощун бы И.Петровцій у 2009 рокови, в себе в «Бовті», нас познакомив, зачудовав им ся фест, увидівши челядника, котрому было десь под 70. «Наш русинськый Єсенін!», - представив го товды Иван Юрійович. Вже выпустивши на тот час зборник поезій «Старі стихы про родный край» (1992 р.) Янош Деметерович Ситар (записаний так, бо родив ся у 1940 роци за другых мадяр) прозрадив ся, што готує выдати зборник співомовок Степана Руданського, назвавши їх «Руданками». Чудно ми было: ба нашто на русинськый язык щи и з украйинського переводити?