rueпортал словник ґазета ґраматика

«Діалоґ» – драма за фурташноє звіданя

«Діалоґ» – драма за фурташноє звіданя

Всокоченый правопис автора

Невелика єдноактова драма «Диалог» Александера Хуста (Александера Купара) трафила ми у рукы десь у другуй половци октовбра 2020 року. Хоть она фест нагадує пєсу украйинського драматурга Миколы Куліша «Мина Мазайло»: тот же языковый вопрос и конфлікт на ньому у середині сімї – айбо карпаторусинськый автор максимално поберовав туй озвучити вічноє звіданя самоидентифікації корінных подкарпатцюв. Сам Хуст опреділив жанр свого твору по-другому: «Вӯн [«Диалог» – Ю.Ш.] скорше публіцистичный твӯр у фōрмі діалога (як ото чинили древні: «Тімей» Платона), ги драматичный. Айбо усьо єдно як назвати яишницю, лиш бы была смачна».

Доднесь не выставляв им пєсу, не мавучи дозволу автора. Айбо так, ги актуалность єї велика, попросив им п. Купара позволити ми покласти ї на бокы «Нашої ґазеты» з невеличкым коментарьом. Автор одписав: «Ваш намір опубліковати «Диалог» у «Нашӯй Ґазеті» пуддержую. Лиш не у тōму варіанті, што є у вас. Жену вам другый, исправленый. Ищи раз дякую, Купар».

Дійство драмы проходить на Подкарпатськуй Руси в Ужгороді в 1937роци. Проходить у хыжи п. Доробана пуд час именин п. Маґдалины, жоны газды. Диспут заязує ся меже старым Мигальом и його жонов з єдного боку, Віктором, їх сыном, студентом украинської ґімназіі в Ужгороді – з другого й Андрійом, братаничом п. Маґдалины, студентом мукачовської русскої гімназії – з третього.

Конфлікт пєсы нараз ня заинтриговав: дуже актуално на днесь, коли русинськый язык умирать и буквално убивать ся вшитко нашоє: од лексикы до акцентув. Аргументы героюв пєсы Віктора и Андрія напоминавуть цілком аргументацію русинофобув вшиткых орієнтацій з часув Першої Чехословацької республікы и дотеперь. Діалог опонентув капчать граматикы, зачинавучи од М.Лучкая и заканчувучи хоснованыма у 30-х рр. 20 ст. Є.Сабова и И.Панькевича. Автор про аргументацію русинської позиції устами п. Маґдалины убирать ги оптималну граматику А.Волошина 1916 року, коли тот ищи не перейшов на позиції украйинські (на 1941 рук выйде щи майипна – И.Гарайды – Ю.Ш.). Фактично вшиткы аргументы проти карпаторусинського языка ги окремішнього розбивавуть ся у факты, приведені старшинов Доробанув – Мигальом и п. Маґдалинов. Тому у кунци акта и Віктор, и Андрій признавуть хибы й навертавуть ся на тверді русинські позиції, навертавуть ся домув.

Совітуву прочитати пєсу, котра є єднов из немногых у днешнюй русинськуй драматургії. Прочитати й подумати, чиї землі мы діти!


Диалог (языковый вопрос)

Дійōві особы:

П. Мигаль Доробан – бывшый урядник (типир пенсіонер)
П. Маґдалина – його жона, учитилька горожанськōї школы.
Віктор – їх сын, студент украинськōї ґімназіі в Ужгōрōді.
Андрій – братанич п. Маґдалины, студент мукачӯвськōї русскōї ґімназії.

Пудкарпатська Русь, Ужгород. Октōбер 1937р.

У хыжи п. Доробана. Неділя, сятково застеленый стӯл. Родина Доробанӯв.

У комнаті п. Маґдалина из сыном Віктором. Долажуют стӯл.

П. Маґдалина: – Вікторику, мӯг бысь пӯйти на штацію та cтрітити Андрія… Має прийти дись у половина на єден…

Віктор: – Прийде й сам… Ачей знає, де живемо.

П. Маґдалина: – Штōсь у пōслідньый час вы ся не паруєте.

Віктор: – Він не хоче зрозуміти прōсті речі. Що ми, жителі Підкарпатської Русі, не можемо бути руськими або, як вони себе називають – карпатороссами. Де ми, а де Росія!

(П. Доробан чує бисіду и заходит у комнату)

П. Доробан: – Айбо и ты ни май рōзумный, бо не можеш порозуміти, ош де мы, а де Украина.

Віктор: – Це і є Україна, а ми украінці. Це науково доказано…

П. Маґдалина: – Ану, казала-м, ош у хыжи ми не хōчу чути нич про політику! И обы сьте ся не сважали, кōй ся зыйдете, ги сьте звыкли. Хōтіла бым мати сōпōкӯйну неділю. Обы сьме сōбі мирно посиділи за родинным столом…Ану, Вікторе, пак не зачинайся из Андрійом.

П. Доробан: – Много хочеш, Моґдушко. Пришлякы добре поробили над нашōв молодежōв. Типир лиш тоты мōлōді русины, што ся не учат у ґімназіях ищи ся чувствуют русинами. А другі, «учині», поставали або карпатороссами, або малороссами, украинцями.

Віктор: – Ви, тату, не збагнете, що…

П. Маґдалина: – Просила-м тя: у хыжи ми говори по-нашōму!

Віктор: – Добре. Вы…няньку, не хочете порōзуміти, што мы Пудкарпатські украинці. И по мові… перебачте, по языкови, вірі, традиціях ничим ся не…отличаєме уд украинцюв. Тōвды, ци ни май розумно хосновати прекрасну украінську мову… язык, якый має розвинуту літературу, граматику…

П. Доробан: – А мы, што, не маєме граматику, літературу? Тать у нас, слава Бōгу, пōвно граматик! Не учили вас тоты украинські професоры, што у нас ся май ранше появила граматика – граматика Лучкая – ги у украинцюв?

П. Маґдалина: – Бӯлше того – они ї хосновали!

Віктор: Айбо тота граматика нич общого не має из нашым народным языком. Ото граматика скорше церковно-славянського языка на якōму народ нигда не говорив. Ближе до народа граматика Волошина або нашого професора Панькевича.

П. Доробан: –Айно, она май близька, айбо усьо єдно не русинська – дуже много у нюй чужого, нерусинського, навіяного політикōв…

(У хыжу заходит Андрій)

Андрій: – Привет всем!

(Пудходить до п. Маґдалины, цюлює ї, вручає пакуночок)

Андрій: – А больше вам, дорогая тётушка! Поздравляю вас с днем вашего ангела и желаю дальнейшего процветания и добого…

П. Маґдалина: – Добре, добре. Штōсь ись ся запоздив. Ачий ся машина пōсукала? Сідай та приказуй як мама, няньо…

Андрій: – Слушаюсь и повинуюсь тётушка.

П. Маґдалина: – Яка я тётушка. Уже-м ти ни раз казала, ош изо мнōв говори по-нашōму.

П. Доробан: – Но, дӯставись за «тётушку». Другый раз кажи май файно, по-нашōму: «тюточка».

Віктор: – Бачиш, Андрію, як далеко твоя «тётушка» від нашої «тюточкы». Хіба не ближче до неї українська «тіточка»? Тільки одна буква їх відрізняє…

П. Доробан: – Айбо усьо-ж такы є рӯзня, хōть и на єдну букву. И тота рӯзня…

П. Маґдалина: – Доста было. Прошу вас панове, не начинайте сважанку, ци, як исьте звыкли казати –полеміку. Хōтіла бым сōпōкуйно посидіти з вами. Иди уже Андрію, мый рукы, та сідайме за стӯл.

(Андрій выходит)

П. Доробан: – Ты ся, Моґдушко, задарь сердиш на ото, што хлōпці полемізуют. Уся інтеліґенція у сьōму плыне. Бо есе важный вопрос. Мы, русины, чекаєме уд державы автонōмії. Сердимеся, ош нам ї ищи дōсі не дали. А єдна из причин, чōму нам не дают тōту автонōмію у тōму, ош наше общество не монолітноє, розколоте, принаймі на три ворогуючі части у вōпрōсі нашōї національнōї приналежности. Не має єдиного отвіта на вопрос, ош мы, русины – ото окремый народ, ци русины ото карпатороссы, руські, ци русины ото украинці. Удсі – не знаєме якый язык має стати нашым національным. И дōкі ся не опреділиме, дōті не исчезне напруга у обществі, яка нас паралізує, не дає нам ся розвивати.

Віктор: – Отвіт є. Лиш біда, бо не усі доста пудгōтōвлені обы го приняти…

П. Маґдалина: – И есе ся тягне уже давно и не видко му кӯнця. Уже сьме ся изморили уд сього…

П. Доробан: – Тадь так…Дōкі сьме были пуд мадярами, суєтили сьме ся, ож ко мы – ци русины ци карпатороссы. А типир, удколи сьме Пудкарпатська Русь, появилася ищи єдна суєта – пришлякы, украинські націоналісты, што пōвтікали уд большевикӯв тай полякӯв, та спеллися у нас, стараются нам внушити, ош мы украинці. Не русины и не карпатороссы..

Віктор: – Украинці нас просвіщают. Помагают нам ослободитися уд дурмана панславізма, уд русскости, якōв нас, удколи уже, заражає и продōвжує заражати наша інелігенція.

П. Маґдалина: – Хочеш казати Мигалю, ош типир ся розрываєме уже не на дві, а на три части: на русинӯв, карпатороссӯв тай украинцюв.

П. Доробан: – Иппен так, добре сь замітила.

(Входит Андрій)

П. Маґдалина:– Но, прошу, сідайте за стӯл, несу поливку (выходит).

(П. Маґдалина выходит, люде сідают за стӯл)

Андрій: – Пока тетушки нет, должен ответить на твое, Виктор, замечание насчет близости украинского к нашему, народному.

П. Доробан: – Ты маєш на увазі русинськōму?

Андрій: – Пусть будет так…Извините дядюшка, скажу на литературном языке. Эта близость обясняется тем, что наш народный язык это -диалект малорусского, украинского, если хотите. Это утверждает Пражская Академия наук. Но в свою очередь малорусский – диалект русского.

Віктор: – А це яка академія стверджує? Чи не Петербурзька?

Андрій: – Но не столь важно насколько наш народный язык близок или далек от украинского или русского, а важно то, что он не в состоянии быть литературным языком, языком общения на высоком уровне…в силу своей неразвитости. И нет смысла тратить силы и время на возню с ним, чтобы поднять его до уровня литературного.

Віктор: – Ось у цьому я з тобою згоден. Мова, якою користуються наші селяни занадто примитивна. Це недорозвинений діалект уукраінської. Створювати на єї основі літературну мову, так звану русинську – абсурдна ідея. яку вигадали мадярони, щоб відірвати наш украінський народ від украінства.

Андрій: –Точнее от русского мира – не забывай, что тоже научно доказано, что украинцы это малороссы, собственно говоря русские… – читай Геровского. Он, признанный лингвист, анализируя язык Подкарпатской Руси, как дважды два четыре, доказал, что язык нашего народа – диалект малорусского, который, в свою очередь, является диалектом русского. Это полностью совпадает с заключением Пражской Академии Наук. И поборникам так званого русинского языка просто нечем возразить.

(П. Маґдалина входит из пудносом. Чує бисіду)

П. Маґдалина: – Ваш Геровськый до того ся договорив, што обявив наш язык діалектом малорусского – украинського, а украинськый – діалектом русского. Значит наш язык вӯн рахує діалетом діалекта. Абсурд!

(П. Маґдалина наливат поливку)

П. Маґдалина: – Ану, приказуй Андрійку, як мама, няньо… айбо по-нашōму.

(Їдят, хвалят поливку. Ведут бисіду)

Андрій: – Спасибо…дякую за звіданя. Здōрōві, слава Богу. Мамка закладат бороцкви – дуже іх любиме. А Отец… нянько штудує нашу історію. Вӯн, як знаєте, бывшый член общества св. Василія, не має сумніва. ош нашым літературным языком має быти великорусский. Иншакого пути у нас неє. Исе рōзуміла и наша інтелігенція ищи починаючи из кӯнця 18 ст.до типир. Рōзуміє и нынішня, рōзуміє и народ.

П. Доробан: – … Штōсь не дуже рōзуміє. Никай, як ты правильно замітив, бӯлше ги сто рокӯв, а ото ни єдна ґенерація, наша інтеліґенція старалася наязати народови русскый язык и культуру, айбо штōсь юй ся тото не удало. И нынішньым поборникам сиї ідеї, русофілам, сесе ся не удасть. Бо народ инстинктивно ся держит за своє, отвергає чужоє, ож бы якоє бы не было совершенноє. Тōму и ваші русофільські стараня, так ги и и украинофільські не досягнут ціли – народ хоче говорити по-свōму, говорити языком, якый сōбі угадав, створив и творит, якый хōснує удколи существує.

П. Маґдалина: – Мнōгі історикы кажут, ош наш русинській язык дись 1300 рокӯв тому выник из протославянського языка, так ги другі славянські… а пак ся розвивав самостоятельно.

Андрій: – Есе лиш гіпотеза, науково не доказано…

П. Доробан: – Кажеш, ош культивація великоруського – русского языка у нас традиційна. Ош издавна наша русинська інтелігенція твердо убіждена, ош мы – карпатороссы, значит русскіє и язык у нас має быти русскій, бо вӯн и близькый до нашого, народного и уже упорядкованый, великый и т.д. Айно, так, пуд вплывом панславістськых ідей ищи из кунця 18 стол. аж до типир думала и думат наша інтеліґенція. Айбо…

Андрій: – И народ себе называт руськым – мы руські, кажут. И край наш ся называт ПодкарпатськаРусь, не Украина.

Віктор: – Айно, народ себе называт руськым, айбо не русским!

П. Маґдалина: – … Так, Подкарпатська Русь, айбо не забывай, што офіційно ищи уточнено – «Край русинӯв», «Русинсько»!

П. Доробан: – Видиш Андрію, наші русофілы пропаґандовали русскӯсть бӯлш ги сто годӯв. Через бисіду, науку, літературу, ученя – писали для нас русскі граматикы, внушали нам, чиляди, ош мы – не мы, ай карпатороссы, русскіє. И робили сесе из маніакальнōв упертостьōв, а што з того уйшло?

П. Маґдалина:– Мало того, што выдавалися учебникы для нашых дітий не на материнськōму языкови, ай по-великоруськы, на русскому, щи до того пуд маркōв «родная речь» – вирьх цинізма!

Андрій: – Робили так, бо увіренні были у свōюй правоті и тōму ся стремили приобщити до великого народа, из котрым ся рахує цілій світ и раховався ищи из сивої древности. Еге, історія каже, ош держава Києвська Русь – праотцюзина русских. была богата, розвинута и усе была однов мз май сильных держав Європы. Признано, што руська література, музика, мош казати одна из май значных у світі. Мы ся кличеме руськыми, точніше русскими, сесе розуміла наша інтелігенція и цілком природно, што старалася и стараєся приобщитися до русского світа.

Віктор: – Києвська Русь – русская? Старі маскальські фіґлі! У тōму то и діло, што термін «руські» ото не русскіє, а скоріше украинці. А «русскіе» ото бывші московіты…

П. Доробан: – Велика роль у сьуй термінологичнуй путаиці у тому, што пуд терміном «русы», «рутены» и московиты-русские и украинці-малоросы тай білорусы тай мы, русины – каждый восточно-славянськый нарӯд розуміє себе. И ото частково правильно – усі мы уйшли из єднōї колыскы, усі мы «русичі»по происходженю. Айбо уже булш ги тысяча рокӯв удорвалисьмеся єден уд другого. И тōму не мож нас отождествляти.

П. Маґдалина: – И не случайно и мадяре нас раховали русскими. Казали на нас magyaroroszok.

П. Доробан: – Издавна отождествляются понятя: русич, руськый, русин, русский. Хоть типир тото не єдно и то же. Руськыми ся кличеме и мы и украинці, близько стоят понятя руськый и русский и русин…

Андрій: – Русин - гражданин, житель Руси. Так ги болгарин житель Болгарії, армянин, грузин – жителі Арменії, Грузії, – належат до армянського, грузинського народӯв так и русин – житель Руси, належит до русского народа, русский. Наша інтелігенція уже бӯлш ги сто рокӯв тōму сесе порōзуміла, и завто стремилася привити русскӯсть нашому народови.

П. Доробан: – И чинили сесе не дурні люде – наша еліта, цвіт нації – Лучкай. Духнович, айбо задарь – ото далекое уд народа. Народ сесе не принимав и не принимат. Ни іх язык. ни іх культуру, дух. И не прийме ниґда. Бо мы не русскіє, мы русины. У нас своя історія, сусіды, свӯйд ревньый язык, своя ментальнӯсть. Народ говорив, говорит, тай буде говорити по-свōму, по русинськы.

Віктор: – А ото значит по-украинськы…

П. Маґдалина: – По-русинськы!

Андрій: –Може народ и говорит «по-свōму», айбо завто школовати дітий хоче на русскому языкови. Не случайно на референдумі межи учителями и родичами, што удбывся нидавно, чулисьте про нього, ніт? Бӯлшусть родичӯв – дись 70%, пожелали, обы ся діти учили на великоруськōму-русскому языкови, а не на якōмусь ищи. Віктор. – айбо ото лиш у Ужгороді, У другых містах бизӯвно не так…

П. Маґдалина: – И ото лиш завто, бо наше правительство ся само не опреділило из нашōв національнōв принадлежнӯстьōв. Міністерство, місто того, обы твердо стати на пуддержку народного, русинського языка, лишило на розсуд родичӯв тай учителюв, ош на якому языкови, по якӯй граматиці – по русскӯй, Сабова, ци по украинськуй, Панькевича най иде ученя – утвердило нараз два чужі языкы, як державні! И сим лиш пуддержує хаос у языкōвōму вопросі.

П. Доробан: – … Сякоє рішеня уряда показує на його незрілӯсть.

П. Маґдалина: – Айбо родичі мойых ученикӯв поступили май мудро: они убрали свӯй, материнськый язык. И я дуже рада. Бо сесе природно.

Андрій: [из сарказмом] – Интересно, а по якуй из двох граматик, предписаных урядом учите іх «свому, материнськōму» – по Сабовуй, русскуй, ци по Панькевичовӯй, украинськӯй?

П. Маґдалина: – Ни по єднуй из них. Я учу діточок по Волошиновӯй читанці для народных шкӯл 1916р., котру вӯн склав, коли щи ся чувствовав русином, коли го щи не устигли убробити украинські націоналісты. Она близька до нашого языка. У сьōму мене пуддержали родичі. Най ся пришлякы – русофілы тай украинофілы сважают, а нам треба своє чинити – плекати свӯй язык. Тай готово.

П. Доробан: – Правду маєш, Моґдушко. А вам, хлопці, молодым русинам, май бы яло місто пустого сважаня, пуддержати тых хлōпцв из союза соціальнōї помочи Пудкарпатськых руськых студентӯв, кōтрі створили сōбі русинськоє общество, а не украинськоє або русскоє. Оты ся ясно опреділили. Кажут: мы не капатороссы, не украинці ай русины … Я быв бы радый, обы сьте обоє были межи ними.

П. Маґдалина: – Або записали бы сьте ся у Клуб приятелюв Подкарпатськōї Руси, обы быти межи свойыми, русинськыми інтелігентами, кōтрі, ни так ги пришлякы або русофілы, удстоюют русинство…

Андрій: – Но они аполитичні – не розуміют, што у сочаснōму світі, малинькый народ, ги мы, ужити и розвиватися не може. У обєднаню сила. Мы, славяне маєме ся обєдинити, нвколо май сильної славянської нації – русскої, обы быти у состояню противостояти натискови, реакції недружелюбных сусідӯв. Тоты хлōпці, бизӯвно, не знакōмі из ідеями панславізма. Не знают про што мріяли наші інтелігенты многых поколінь, наш карпаторусский будитель Духнович…

Віктор: – Айбо ото утопична ідея…

П. Доробан: – Так и є. Есе уже мнōгі пōрōзуміли…Надто мы славяне рӯзні. Айно, мы колись, булше ги тысячу рокӯв тому уйшли из єдної колыскы. Айбо уже дуже давно мы ся поудрывали єден уд другого. Маєме свōї істōрії, релігії, традиції, уробилисьме свōї языкы… межи нами пропасть не лиш языкова, а и ментальна… И утопично думати, ош удало бы ся унайти якыись общый язык для усіх славянськых народӯв. Або думати, ош єден якыись из существуючых, напримір русский, мӯг бы быти принятый усіма славянами и во имня сиї ідеї усі ся легко удречут уд свойых языкӯв и приймут го за свӯй.

П. Маґдалина: – Не кажучи про тото, што Рōссія пуд тый дух згребла бы усьіх славян пуд себе…

Андрій: – Може и так. Айбо и тото правда, ош убєднаня славян хōть у якуись фōрмі укріпило бы позиції у світі каждого из славянськых народӯв. Ищи Раковськый мріяв про єден общый язык для славян…

(П. Маґдалина збират тарелы на пуднос)

П. Маґдалина: – Час уже нести и другоє…

(Выходит)

Віктор: – З вашого дозволу, тату, докі мами нема, перейду на літературну мову – так зручніше… Я розумію ваше стремління поважати народну мову. Але треба дивитись правді в очі. Наша простонародна мова, або як казав Духнович – «мужицкий язык», дуже примитивна, нерозвинута. На ній неможливо виразити думку, що хоч трохи складніша від повсеягьденної, побутової. Нема засобів – катастрофічний брак лексіки. Неможливо написати наукову статтю, або літеретурний твір – постійно наштовхуєшся на відсутність потрібних слів, граматки. І дуже вжко говорити по-нашōму про щось, що вище кухонної, повсякденної мови. Я завжди спотикаюсь у відсутність слів, коли пробую писати по-нашōму…

Андрій: – Да, и мне тяжело разговаривать и писати по-нашему и у меня такая же проблема. Пробую, не выходит – вынужден переходить на русский язык… Очень нехватает современной лексики, лексики для выраженя более сложных емоций, мыслей… Недавно, под вашим влиянием, пытался перевести нанародный язык свой рассказ по запросу «Карпато-русинського ревю»… Кстати, как будет по-нашему «рассказ»?

П. Доробан: – Думаю ош пудыйшло бы слово пōвідка. Бо «повідати»…

Андрій: – И над фразой: «… он с волнением, нежно дотронулся к щеке юной красавицы» просидел битый час и безуспешно. Не мог догадаться, как будет по– нашōму «волноваться», «дотрагиваться»… На другой день переспросил об этом всю ґимназию – нико не знал. Не знал никто как будет «щека», «юная», и даже слово «красавица»!

Віктор: – А в украінській мові це все є: схвильовано, доторкнутись, красуня… Та ще і як гарно звучить!

Андрій: – Как-то ломал голову, как будет на простонародном, русинском, как вы говорите, слово «спина». Спросил маму. Она говорит: пличі, навірно… Ну а плечи как будет? – так же. Значит и спина, и плечи, а это половина тела человека, называются одним словом. Поразительно, что народ, который всю свою истōрию гнул спину на кого-то, не придумал название для этой части тела! И вы еще мечтаете поднять этот язык к уровню литературного?

(П. Маґдалина входит из пудносом. Чує послідню Андрійōву фразу)

П. Маґдалина: – Вижу, читаво поробили над тōбōв твōї русофільські професоры. Научили тя презирати своє… Ищи раз вас прошу: у хыжи ми говоріт по нашому!

Андрій: – Смачно запахло!

Віктор: – Напōвняна поприґа – моя любима страва…

Андрій: – Тай моя.

П. Доробан: – До сього добре парує середнянська Мадера.

(П. Доробан наливат Мадеры у погары)

Андрій: – Упийме за здōрōвля нашōї именинниці.

Віктор: –Обы щи хōть сто рōкӯв радовала нас свойыми кулінарными шедеврами!

П. Доробан: – Я не кажу, ош из нашым языком ниє проблем. Айно, наш язык ищи не має научнōї, філософськō, техничнōї лексикы… слабо розвинута художественна література… А чōму? Бо язык ся не хосновав інтелігенційōв и типир ся не хоснує. Образовані русины лиш констатуют факт його нерозвинутости. Айбо нич не чинят, обы рішати сисю проблему, розвивати язык.

П. Маґдалина: -Есе гӯрька правда.… Наша інтелігенція у великому дōвгу перед народом. Єдны туй у нас, дома, уперто старалися русіфіковати нас –наязовали нам чужу, русску культуру, русский язык. А другі, такі ги Балудянськый, Орлай, Кукольник пōвтікали ко куды: ко у мадярщину, ко у Россію, де вірно служили чужым народам, тратили свōї знаня, таланты и силы на розвиток чужых культур.

П. Доробан: – Як кажут, гнали воду на чужі млины…

Андрій: – Айбо завто прославили нас… наш народ… не скрывали якого они рода-племени…

П. Маґдалина: – Так ги кажеш, Мигалю – высокообразованый, одареный наш русин Орлай, посятив себе ушореню тай розвитку ґімназії дись у Нежині, місто того обы тото чинити у нас, дома у Ужгороді, напримір. Без сумніву кить бы оты наші образовані русины, што, як кажеш, узялися гнати воду на чужі млины, имили бы ся розвивати наш язык и просвіщати на ньому нашу молодеж, у нас бы типир не было сього, так званого «языкового вопроса» – наш язык годен быв бы за ся постояти.

П. Доробан: – Так оно, так…Нам треба создавати літературный язык… Бо иншого выхода ниє. Вы, хлōпці, молоді тай образовані и есе ваша задача. Ваш дōвг перед народом.. Аж исьте русины, аж ся чувствуєте и рахуєте русинами-патріотами а не янычарами… Треба усесторонньо хосновати язык – вӯн ся лиш так може розвивати… Находити забыті слова…Аж ниє слова, тōвды треба, аж є до того талант – угадати го. Або позычити из другых языкӯв. Позычити и «убрусинити», аж мош так казати. И у сьому нич страшного ниє, и великі, світові языкы мают пōвно запозычинь из другых.

П. Маґдалина: - Або, аж ниє слова, – создати го. Аж буде удачноє – точно буде передавати смысл и буде звучати у «духови языка», и не буде казити слух русина, тōвды пудхопится другыми и буде ся хосновати, увуйде у язык… Есе сяк иде. Иншак не мож… Перед нами щи дуже много роботы. яку мусай чинити. Треба ї колись почати, ніко за нас сесе не учинит…

Віктор: – Айбо сесе протяглый процес, бо нам бы дуже много «позычати» тай «угадовати». Прӯйдут дисятилітя аж не бӯлше, докі штōсь начне уходити. А сесе огромна утрата часа…Мы из карпаторусскым експериментом, Ідеями панславізма згубили много часу, удстаєме уд цівілізованого світа… Так што типир, послі того як пражська академія признала нашу приналежнӯсть до украинського народа, ци не май розумно закрыти сись вопрос и розвиватися культурно уєдно из украинськым народом. Щи Духнович казав, ош за горами не чужії…

Андрій: – Не чужі айбо и не свōї…

Віктор: – Вы лаєте украинцям, што прийшли до нас. Не думаєте ош якый великый хосен они приносят нашōму народови, особливо такі як Панькевич, Пачовський… «Просвіта», яку они організовали, за пōслідні роки учинила колосальну рōбōту на ниві культуры.

П. Маґдалина: – Аж ваш Пачовськый такый щирый поборник украинського языка, чого ни йде ся бороти за нього у свōю Галичину из тамошньыми русофілами а прийшов сюды зомбовати нас на свӯй лад? Та щи кажеш, ош есе лиш благородна просвітницька робота и у сьому не замішана політика?

Андрій: – Щи й яка політика! Украинські націоналісты, хōтят из нашого края створити украинськый Пьємонт, украинську даржаву, до якої пак плануют пришпінкати и Велику Украину. Абсурд! Так што стараются они не для нас, а туй у нас старают ся рішати свōї політичні, державотворчі проблемы. Та щи и за наш рахунок!

Віктор: – [ігнорує репліку Андрія] Так склалося його житя. Айбо його робота, тай иншых просвітян дуже хосенна для нашого народа. По всьōму краю оживилося культурне житя. Удкрыто много новых школ, організовано понад двісто читален, пōвно хоровых, драматичных кружкӯв, музеюв…Панькевич удав граматику, яку уряд одобрив. А есе усьо самоуддана робота сих людий. Наш народ має быти їм удячный. Як бы не русофілы, што уперто тычут нам русский язык тай культуру, мы, просвітяне учинили бы сьме щи булше…

Андрій: – Но, но… Не кажи. Наше общество Духновича учинило бӯлше. И народ ото цінит. Хōть як ся старают ваші просвітяне украинізовати наш народ, у них ото не уйде. Не воспринимає наш нарӯд украинськый язык, тай готово.

П. Доробан: – Ото правда. И русофілы и украинофілы читаво ся старают перечинити пуд себе наш нарӯд. «Просвіщают» нас по-свōму. Не лиш тото біда, ош они принуждают нашых дітий учитися на чужых языках. Они їх учат нечестовати, удрікатися уд свого, ганьбитися свого, материнського языка. Чинять из них янычарӯв.

П. Маґдалина: – Такыми стаєте помалы и вы хлōпці… Бо безразличні сьте до свого, так вас прозомбовали ваші «просвітителі».

П. Доробан: – Вы мусите порōзіуміти, накониць, што нам нішто убирати межи русскым тай украинськым, як говорити, якый язык бы узяти сōбі … бо у нас є свӯй древньый, файный. И місто того обы ся сважати, тратити силы и час на безконечну пусту полеміку и при тōму збогачовати чужі языкы, займітся свойым. Вы видете його проблему. Совершенствуйте го, бо йсе язык нашого народа. Мы мусиме го хосновати. Иншак ся сслизнеме из лиця землі…

П. Маґдалина: –Аж бы сьте были май рōзумні и мали бы сьте булше розвитоє чувство собственного достоинства, місто чувства меншевартости, вы бы не глядали на якый бы замінити свуй нерозвинутый материнській язык … а узяли бы сьте ся розвивати го!

Андрій: – [никат на Віктора] Но, дӯстали сьме!

П. Маґдалина: – Начніт из того, ош не лиш дома говорити по нашому, а и межи сōбōв, у вашых ґімназіях. Старайтеся говорити не лиш на бытові темы а и на май інтелектуальні – про літературу, філософію, політіку, техніку. … Хōть як тяжко … Пуд лежачый камінь вода не тече… А ваш нігілізм по удношиню до свого, убясняєся, на мōю думкуиз єдної стороны – незнаньом історії свого народа, а з другōї – лінӯстю духа и чувством власнōї непōвноцінности.

П. Доробан: – А щи – нерозуміньом значеня языка для народа.

Андрій: – Што, и многі поколіня нашої інтелігеніії тоже страдали незнаньом історії свого народа?

Віктор: – Тай чувством власної непōвноцінности?

П. Доробан: – Може й так – панславізм читаво поколотив розумы чиляди.

П. Маґдалина: – А пришлякы, украинофілы-«просвітителі» додали.

Віктор: – Аж ото так ги вы кажете, што народ інстинктивно ся тягне до свого, чого тōвды ідея русинства так мало популярна серед нашōї інтелігенції, нашōї еліты? Про так званых русинӯв у культурі, літературі ледвы чути. Они якōсь стоят избōку полемікы у языковōму вопросі.

Андрій: – И я ото замітив. И думаю, ош ото не случайно. Не случайно, бо безперспективнӯсть сиї, русинськōї, ідеї очевидна…

П. Маґдалина: - Што вы такоє говорите!Вы ся просто зарыли у свōї антирусинські, нездōрōві ідеї и не хочете видіти правду. Не чули сьте про пьесу Духновича «Добродітель превышаєт богатство» Як файно, по-нашōму звучит! А, напримір, його стих «Жаба» – ото шедевр! А стихы Павловича, написані на прекрасному народному языкови?

П. Доробан: – И хыба сьте не читали книгу Годинкы про отцюзнину тай прошлость русинӯв, тай другі творы, написані на мараморышському, автентичному русинському діалектови? Прочитайте, аж ніт. Годинка показує, ош ипублицистику, не лиш художественну літературу мож писати по-русинськы.

П. Маґдалина: – Кажете ош невидко русинӯв у культурнōму житі нашого края… А губернатор Грабарь? Вӯн категорично за русинськый язык, як державный язык Пудкарпатськōї Руси! Призыває боронити наше русинство. Пудчеркує нашу аутентичнӯсть, самобытнӯсть. Утверждає, што мы окремый нарӯд и маєме свӯй язык, якый треба сокотити, пуддержовати, розвивати.

П. Доробан: – Тай єпископ Стойка. Вӯн тоже рахує наш язык єдинственно приємлимōв альтернативōв у язаковӯй полемиці. Є у нас русинська еліта, є. Айбо, нажаль, єї голос ся заглушає вōйом пришлякӯв, тай русофілӯв.

П. Маґдалина: – За русинськый язык ищи у 1919 р боролася «Руська правда».

Андрій: – Пак ото чисто мадяронська новинка!

П. Маґдалина: – Може и так, айбо она удстойовала русинськый язык для русинӯв Мадярщины. Была створена кафедра русинського языка у Будапештськōму університеті, пуд руководством Бонкало. Интересно, што ґазета, што ся тōвды выпускала, «Руська правда», была за уживаня фонетичного правописа нашого языка, справедливо думаючи, што фонетичный принцип май пōвно бы удобразив його аутентичнӯсть.

П. Доробан: – Лиш пӯзно ся мадяре догадали! Закон Аппонія што перед тым забороняв славянство, пак начисто уддрутив мадяр уд нас…

Віктор: – Завзяті русофілы: Фенцик, Сабов, Добрянськый хōтіли убєдинити нас из галицькыми русофілами – ламали головы (уд великої любви до народа) як бы нас изнищити…

П. Доробан: – Мож порōзуміти нашу русинську еліту духновичовōї поры, генерацію кӯнця 19 ст. до першої світовōї войны, яка стала раховати великорусский язык у якости литературного языка нашого народа эдинственно приємлимым для нас варіантом, пусля того, коли церковно-славянськый не змӯг ся привити у широкōму общеню. А свуй, народный, быв ищи у постолах.

П. Маґдалина: - Тота наша еліта замінила єден непорузумілый – церковнославянскый язык, на другый непорузумілый – москōвськый.

Андрій: – Айбо завто світовый, котрый бы утяг нас из віковōї удсталости и зробив бы нас цівілізованым народом.

Віктор: – Забыли сьте ош Духнович ставив знак руности межи понятьом русский и русин. Значит забрав уд нас нашу окремішнӯсть, насилу пхав нам русский язык…

П. Доробан: – Духновичови мож перебачити тоты хыбы. Часы были такі – імперська реакція, заборона усього славянського у імперії. Так што панславізм, из єдного бка, быв оправданый…Ото отвіт на заборōну усього славянського…И Духнович ся метав чежи Сціллов и Харибдōв – спочатку старався хосновати народный язык, айбо увидів ош ото тяжко. Тай виділо му ся ош май добре бы было приняти русский язык як літературный…

П. Маґдалина: – За есе го и критикуют наші русины-русинофілы. Ош бив ся у груди, ош вӯн русин, айбо русский воздух ссал…

Андрій: – Тоты, так звані русинофілы, не сердіться, усі мадяроны. Мадярам выгодно, обы мы не мали русский язык, як литературный, обы мы не чувствовали себе русскими. Бо так мы станеме серіознов для них опозиційов – за нами буде стояти велика Россія. Тōму и Духнович и май пӯзні наші діятелі – Добрянськый, Раковськый, Сільвай и другі удмітовали ідею пуднесеня народного языка до уровня літературного… як, из єдного бōку неосуществиму, а з другого – нераціональну и боролися за принятя русского языка. як офііційного языка нашого народа.

Віктор: – И, як видеме, безуспішно…

Андрій: – Язык, як знамо, ото інструмент общеня. И чим вӯн май совершенный, тым бульше возможностей дає для розвитку народа. Тōму принятя великого русского языка, языка Толстого, Тургенева, Пушкина и многых другых, признаных світом писателюв, якый у тот же час близькый ид нам–есе єдинственна розумна альтернатива для нас. И сесе розуміла наша інтеліґенція многых поколінь сперед нас, и розуміє типир. Што, Фенцик. Сабов, Куртяк, мож казати цвіт націі, не патріоты, не розумні люде, хыба они не хōтят добра для свого народа?

П. Доробан: – Хотят. Безусловно хōтят. Айбо, на мою думку, чинят єдну велику хыбу – рахуют язык, так ги ты кажеш, лиш инструментом общеня. Так ги. напримір клепач- инструмент для роботы. Айно, ипным клепачом май споро та якӯсно мож учинити рōбōту. Тōму замінити недуйдавый клепач на ипный – розумно. Айбо язык ото не просто инструмент общеня. Язык ото дух народа, якый ся формовав столітями. У ньому історія, традиції –менталітет народа. Аж замінеме наш язык, най буде ош нерозвинутый, на якыись чужый, май упорядкованый, ипный, май добре буде? Ніт. Мы просто щезнеме из лиця землі, перестанеме быти сōбōв. Станеме тым народом, язык котрого хōснуєме місто свого. Уже через пару поколінь…

П. Маґдалина: – Есе не раз доказала історія.

П. Доробан: – Вы колись уростете из сього. Порузумієте ко сьте… порозумієте, ош удрікаючися уд свого, материнського языка, вы перестаєте быти сōбōв… стаєте соучасниками преступнōї асиміляції нашого народа…а есе веде до самознищеня. Пуднимайте народный язык до уровня літературного а не глядайте як бы ся го знебыти…

Андрій: – Уйку, уйку. Забилисьте ми кӯл у гōлōву…

Віктор: – Тай мені. Треба буде подумати над сим…

П. Маґдалина: – Тай кріпко подумати! Но, а зараз несу десерт. Усі тото любете, знаю…

П. Доробан: - Ба што ото буде?

П. Маґдалина: – Палачінты из бороцковым лекваром.

Віктор, Андрій: – Гура!

Далші статї из катеґōрії Література читайте за удкликованьом
Реклама