rueпортал словник ґазета ґраматика

Михайло Иванович Завадяк — великоє інтервю

Михайло Иванович Завадяк — великоє інтервю

18. октовбра сяткує свуй юбілей знамый карпаторусинськый сосполный и културный дїятель — Михайло Иванович Завадяк. Начасно д тому публікуєме свіжоє інтервю из юбілантом, у котрому ун розказав за дїтвацтво си а активну участь у карпаторусинськум кываню.

Всокоченый правопис автора

Михаиле Ивановичу, знаєме про Ваші добыткы як професіонала свого діла, знамого дохтора, практика й теоретика санаторного ліченя хворых. Айбо у переддень Вашого славного Юбілея хотіли бы сьме показковати про иншый бук Вашої творчої натуры, а именно – про хосенну роботу діла всокоченя русинської идентичности челяди нашого края. Першоє звіданя такой ся дотыкат май чудесної добы у жизни каждого челядника – дітвацтва. Як Вы його провели (родили сьте ся щи за часув Подкарпатської Руси)? Які майважні спомины маєте? Што сьте запамнятали в дітвацтві такого, што такой, кедь мож уповісти, «запатентовало» Вашу руснацьку идентичность?

— Дітвацтво дуже интересноє, бо вшитко, што ся одбыват у тот період, для дітвака новина. Наша хыжа дуже часто была повна людий, бо уйко Михаил леґіньом жив у нас и быв борбільом-самоучков, у нас была олійниця, де «били» олай из лену и колопень; до нас збирали ся сусідкы на вечŷрниці прясти прядиво. Слухати бесіды старшых – се як читати книжку. Я быв четвертым, а старші сестры уже голосно учили ся. Я щи до школярства знав доста много из того, што м чув од них. Из якого віку дітвак памнятат? Самому ся не вірує, айбо я тямлю як люде обсуждали, што на Торун нападали польські терорісты. Засыпаючи на теплŷй печи, я быв бізŷвный, што докы у хыжи повно людий, терорісты сюды не посмівут зайти. Новина за польськых діверсантŷв могла быти не пŷзнійше начала марта 1939 р. Гадаву, што дітвак годен запамнятововати из того часу, ŷдколи зачинат говорити и розуміти бесіду.

Коли казковали за нечисту силу, песиголовцюв и другі страхы, засынав им доста тревожно. Айбо кой щось такоє ся приснило, у мене быв бізŷвный варіант: высоко пŷдскочити, махнути руками ги крылами, полетіти д горі и лем позирати з высоты. Но мало-помалы земноє притяжіня давало за ся знати, и як бы м часто не махав руками, ся сила приближала ня ид земли. Но тогды обычно я ся пробужав, помолив ся и супокŷйно спав дале. В суботу нас учили Закону Божому. Раз я, першокласник, не хотячи сього, розсердив намісника. Чоловік вŷн быв уже не молодый. Заставив мене перехрестити ся. Я се зробив, но не так ги треба. Вŷн сердито уповів: «Се кŷл, а не хрест. Тко тя так учив?». Другый и третый раз я ищи из бŷлшым притиском «Амінь» ставив на пупок, а не на лівоє плече, бо м хыбно думав, ож «Сятый» и «Дух» то окремішні персонажі. Но мені сього педагог не пояснив, а поставив коло кальгы на єдну ногу, а в пŷднятых руках заставив держати по дрыву. Коли рукы докус ухляли, я поклав дрыва у ладу, утворив двері и побіг домŷв. Мама была шокована. Три старші сестры, як примірні учениці, приносили уд сященника молитвенникы, образчикы, а я посмів утечи уд сього чесного, доброго челядника, котрый ня и хрестив. Но не лише се опечалило маму. Намісник, як мŷг, боронив нашу фамилію уд возможных неприятностей, бо тато достав биґів у катуны, но утік «до руськых». Мама нараз пŷшла до світського учителя, у котрого я раховав ся отличником. Пан Талабіра уповів мамі: «Обы не ятрити намісника, бо вŷн уже старый и мало наремный, най Мішко не ходит у школу по суботах. Скоро «Закона Божого» не буде, бо сюды прийдут руські». Перед Великодньом я мусів сповідати ся. Намісник не нагадовав за то, што я утік из школы и бŷлше не ходив, а помŷг мені притямити гріхы, уповів по кŷлько раз треба помолити ся «Отче наш», «Богородице» и «Віруву». Я се зробив. Айбо уже через фірталь часу голод (а было далеко по полудню) заставив ня согрішити: я побіг домŷв и на причастя пŷшов им уже сытый. Сященник тоже розумів, што прийдут руські, бо вже у першу неділю як то ся стало, повісив у церкви фану Совітського Союза вмісто мадярської, а в казаню желав побіды Краснŷй Армії. Се не помогло греко-католицькŷй церкви, єї і так запрітили.

Войну памнятаву. Раз я скотарив близько коло села. Просто над головов у мене били ся два руські истребителі из німецьков «рамов». Они крутили ся коло неї ги ластŷвкы коло яст ряба, стріляли из машинґверŷв. Німець одбивав ся стрілбов из канона. Се впозіровало так ги бы метав огньом. Я спрятав ся у ярку пŷд смерічков и позирав. Скоро они ся розлетіли. Коло сусідŷв, што їх хыжа была через зворину уд нашої, упала бомба, но не выбухнула и пропала, бо трафила у млаку. Перед приходом руськых близь тыжня чули сьме каноны за польськов полонинов. Руські зайшли у село десь у полудне. Я якраз вертав ся из верьха, куды м носив скотарям полуденок. Начала ся стрілба, бухали ґранаты, пущали ракеты. То не была стрілба прицілна, скорше у воздух, бо и высоко у верьху чути было свист куль над головов. Мож представити, у якому страху и з яков скоростьов летів ем долŷв Псячков. Люде тогды брали булі (крумплі). Коли м добюг близько до загороды и скочив у глубоку зворину, начав им кликати маму. Из паралелної зворины указався нанашко и я побюг до нього. Вŷн гойкнув: «Пади на землю и сунь ся на череві!». У тŷй зворині сиділи вшиткі сусіде. Стрільбу было чути лише из села, де были мадяре. Кулі свистали доста часто и збивали листя из букŷв. Коли уже стріляти перестали, діти першыми улізли из зворины. Долŷв горов спущала ся група воякŷв. Ишли в колону по єдному, а через плечі мали скручені мантлі. Они приблизили ся ид нам. Єден из них каже: «Йдіть додому, варіть бараболю та годуйте дітей». Мы спустили ся до села из вояками, там посідали на траву и люде начали зносити їду, обы їх нагодовати. Я чекав, што из руськыми нараз верне ся и мŷй тато. Айбо тато служив не у Краснŷй Армії, а в чехословацькŷм корпусі. Й. Сталін збирав ся анексовати Подкарпатську Русь и не пустив корпус Л. Свободы ослобождати Подкарпатя, а направив на штурм Дуклянського перевала. Там тата ранило. Може се спасло му живот, бо много «чеськых леґіонерŷв» там полягло. Кой ся кончила война, 9 мая 1945 р., цілый день звонили у церкви. Но мадяре забрали два великі звоны, бо в селі тогды осталися лем тоты мужчины, котрых не взяли у катуны. Менші два звоны они зняли из звонниці, а два великі пак зняли воякы. Но сесь метал не помŷг, и они войну програли.

Тато вернув ся домŷв на зачатку осени 1945 р., уже по тому, як СССР и Чехословакія пŷдписали договор «О Закарпатской Украине». Вŷн мало розказовав про СССР и про войну. Уповів, што вŷн никого не вбив, просив маму переселити ся «на Чехы». Мама не соглашала ся: «На які «Чехы»? У нас туй земля». Тато убясняв, што землю одберут. «Як то одберут? Се наша земля!». Ищи памнятаву, тато розказовав, што и на Колымі в лаґрі меже караулными стрічали ся порядні люде. Єден из них у першый же день воспитовав тата: «Ты нащо так много накопав? Бери и досі засып, бо як так будеш робити, то туй и здохнеш». Тато вповів, што началник рано указав му, кŷлко має накопати. «Вŷн укаже, ты накоплеш, а пак ушиткых заставлят по тŷлко копати». Тато не хотів засыпати шанца, бо вже и не беровав, и шкода было труда. Караулный сам засыпав и вповів, обы тато копав за зміну не бŷлше, ги вŷн лишив не засыпаным. Коли тата ослободили из лаґра и прияли у «чеську леґію», важив 45 кіл.

У другŷм класі мы ушиткі пробыли по два рокы. У 1944-1945 роках учительовав дяк. Вŷн учив нас раховати, розказовав астрономію, хоснувучи ищи мадярські ци чеські рисункы, читав «Конституцію СССР». Дяк диктовав нам єї статі, мы записовали и учили их на памнять. В 1945 – 1946 роках нас учила уже учителька из Украины Катерина Федотівна. Иркы робили сьме из старых новинок, а тинту из шкаралупы сонячника. Через вŷсям рокŷв Катерина Федотівна розказовала у Вышнюм Студенŷм, куды она оддала ся, а мене направили туды робити фелдшером: «Ты знаєш,Мишко̍, я тогды каждый вечŷр дома ревала, бо м не розуміла нич из того, што вы мололи меже собов». «А мы, честуєма Катерино Федотівно, мало розуміли из того, што сьме чули од Вас. Но по дорозі домŷв каждый штось повторяв, а вшиткі з того ся сміяли и так учили сьме украинську мову». Катерина Федотівна была дуже чесна учителька. Тогды у четвертŷм класі уже здавали екзамены. Завтра я мав здати послідный, айбо укусив ня гад за праву ступню. Я знав, што аж я скорше добіжу до воды, ги гад, и помыю місто укуса, то лишу ся живым. Думаву, што м устиг. На загороді робила мама. Я не спирав ся, лем загойкав, што ся стало и побіг домŷв. Там наклав жґут выше коліна и бігом до фельдшеркы. Мама найшла ня десь за пŷвдруга кілометры од хыжі, без памняти, у порохах на дорозі. Довезли ня до ворожілі. Я начав вертати їду, а дале жовч из кровльов. Повезли ня до ворожчиного няня, но тот уповів, што не годен помочи, «…бо Маря уже неуміло наслідила». Фелдшерка мала образованя санинструктора и порадила паленку, ги раненому вояку. На тот час тато уже устиг приїхати на коньови из верьха. Вŷн улляв четвертушку зорівкы у горня и дав мені. Я отрову упив, ліг на сіно, постеленоє у возі, и тато уплав погнав коні у Воловоє. У Майдані̍ была истинна фелдшерка и она зняла жґут из ногы, котра уже дуже напухла. У Воловŷм у шпитални зробили ми иньєкцію камфоры и кофеина, а рано мав прилетіти єроплан из Ужгорода. Но погода была нельотна, и уйко Михаил, котрый тогды жив у Воловŷм, на автобусі одвюз ня у Хуст. Три дны лічили ня мокрыми вилахами. Мені уже заплыли очи, я их одкрывав перстами. Єден из дохторів консіліума попросив мого терапевта: “Придай го мені”. Мене на каталці повезли у хірургію и нараз в операційну. Там было повно студенток медучилища. Санітарка стягла из ня “свою” плахту. “Най сесі дівкы идут гет”» - попросив я хірурга, кой тот зайшов. “Сись хлоп буде жити, кедь му и теперь дівкы заважавут. Ану, безстыжі, прикрыйте хлопця!” Зробив спиномозкову пункцію, паранефралну и кольцеву новокаинову блокаду, назначив мочегонноє. Через три дны я уже скакав на коштурах по двору. Тогды у шпиталню до ня приходила Катерина Федотівна, котра была на семінарі в Хусті. Она вповіла, што за послідный предмет, екзамен по якому я не здавав, поставила пять.

Десь через три тыжні пустили ня домŷв. До Нижного Быстрого довюз ся на поштовŷм моторі, а дале пустив ся пішком до Волового. По дорозі догонив ня чоловік и узяв на вŷз до Вучкового. Там шофер пустив ня на пусту платформу лісовоза и довюз до вышнього кŷнця Волового. У Соймах напив им ся квасу, пару раз удрыгнув яйцьом и пŷшов дале. У Майдані За-верьхом єдна жона зазвідала, удкы и куды иду, предложила у них переночовати, а як учула, што збираву ся днесь дойти домŷв, унесла ми великоє горня сушеных груш. Се было дуже нагодов, бо м не фрыштиковав и не полудновав, а удрыжка «яйцями» уд соймŷвської воды уже кончила ся.У Рудавци сонця уже не было видко, а в Голятині стемніло. Меже Кливами ишов им у темноті и пуджали ня звукы в горах. Но скоро порозумів им, што то удгукы из села и нич страшного не є. Не позиравучи на се «удкрытя», молив им ся усю дорогу, не спирав ся и не обзирав ся, бо так радили старші люде. Коло опŷвночи доста голосно поклопкав им у вызŷр и напудив домашных. Они подумали, што то прийшли бандіты. Впустили ня, лем коли м ся озвав. Дома робив им то, што и другі діти на Верховині: скотарив, носив у верьх їсти скотарям, збирав грибы, горіхы и ягоды, тьогав из хащі сухі смерекові сукы и рубав на дрыва, перевертав скошену траву, обы сохла, збирав у пластŷ-вниці уже сухоє сіно и т. д. Єдны літні ваґації у воросі из своим верстником выпасали сьме колгозні ягнята. Обы ŷдганяти вовкŷв змайштровали сьме самопал и каждый день ходь по раз стріляли. По войні цівок из пушок для саморобної зброї было доста.

Из осени 1949 р. до яри 1951 р. наша фамилия жила у Измаилськŷй (теперь – Одеськŷй) области. На села, котрі межувут из Дрогобицьков (теперь – Львівськов) та Станіславськов (теперь – Ивано-Франкŷвськов) областями, нерідко ночами набігали бандеровци. Тата убрали першым головов колгоза. Хоть пŷзнійше говорили, што його бандеровци не збирали ся кывати, «уд гріха подалше» мы переселили ся у село Теплицю Арцизького района. На штациї у Молдавії висів транспарант: «Мы живем в такой век, когда все дороги ведут к коммунизму. Лаврентий Берия». Се мене онь обрадовало. Теплиця была німецьков колонійов. Газды утекли вєдно из німецькым войськом. Остали ся великі хыжі из каміня-ракушечника. Туды заселяли не лем верховинцюв, а й молдаван, ґаґаузŷв, болгар, руськых, украинцюв из Волинської области. Я учив ся там у шестŷм и семŷм класах. Тогды діти добре знали материнськый русинськый язык, уже помалы хосновали украинськый, айбо в Теплици школа была из руськым языком обучіня. Многі школаші – переселенці мусіли ся лишати на другый рŷк. Мені удало ся перейти у семый клас, но из круглого отличника я опустив ся до того, што мав им и тройкы. Правда, што у семŷм класі я вернув ся у привычный статус. У Теплици я выучив руськый язык, научив ся робити «дрыва-кізякы» из гною, збирати перекотиполе вмісто дров, колоскы пшениці за комбайном, садити барацквы и акац для будучых лісопасм, обы ся бороти из суховіями по плану Й. Сталіна; научив ся імати карасюв відром без дна у болотцях, што обставали ся у пересыхаючŷй ріці Когільник, почуствовав землетрясеня, увидів катастрофу пікіруючого бомбовоза «Петляков -2». Над Теплицьов стояв авіаполк и діти воєнных учили ся у нашŷй школі. При катастрофі погыб отець мого сокласника и друга Валеры С-енка. У Теплици было дуже сухо, усьо усыхало, зеленым оставало ся лем полынча. Коровы його пасли и давали дуже гŷрькоє молоко. Мама говорила татови: «Нащо сякоє «добро»? Дома жили сьме без парадичок, но пили солодкоє молоко, а хліб пекли у пеци, у котрŷй горіли дрыва, а не гнŷй».Мы вернули ся домŷв, коли нам написали, што бандеровци уже не ходят. Я дома здав екзамены за семый клас, достав «Похвалну грамоту» и без екзаменŷв поступив у Берегŷвську фелдшерську школу.

Михайло Завадяк из Юріём Шиповичом

Я не збирав ся быти фелдшером, бо начитав ся много про три раз Героїв СССР Кожедуба, Покрышкіна и другых и хотів выучити ся на пілота-истребителя. Айбо в тоты часы діти робили то, што им радили старші. Учити ся мені было не тяжко, но голодным сидів им не раз. Десь через місяць, коли вже не осталося нич їсти и не копійкы гроший, я вернув ся домŷв. Мені дали мису гŷркого овечого сыра, паленицю хліба, різень солонины, якісь рублі и вернули учити ся. Я не знаву, ци ходили тогды автобусы и ріхликы. Моя дорога была таков: у Берегові «нелегалом», коли вже шофер позбирав гроші у пасажирів и сідав у кабіну, заскаковав им у ладу терьхового мотора. У Мукачові на штреці мотор фийковав и я изскаковав из нього. Дале, коли цуґ уже рушав, сідав им на буферы, де ся скапчувут ваґоны, и так вюз ся до Воловця. Аж цуґ не спирав ся там, тогды вюз им ся аж до Бескіда. Там ставали вшиткі цуґы. Дале ишов до Верхнього Студеного, удты через вершок – у Студеный Потŷк, ищи через вершок – у Ляховець и дале вже у Новоселицю. Аж им хотів скорше быти дома, из-за Верьха, мож было опят ити через вершок, а вадь йти орсаґом, но то у два раз май дале. Узимі такі «екскурзії» были дуже тяжкыми. Цуґы тягнули ся паровозами через тунелі и коли злізали сьме на штациї Бескід, то через три-пять минут мокра од пары одежа замерзала и ставала ги тріскавучый при ходьбі скафандр. Учив ся изо мнов Василь П-ра из В. Студеного. У нього дома лізли сьме на піч, сохнули там и гріли ся, спали до рана, а дале я уже ишов домŷв. До екзаменŷв за другый курс я ся ладив у черешньовŷм саду. Сторож ня пустив и позволив їсти черешень, кŷлко хочу. Я в ташці приносив сих плодŷв и хлопцьом в интернат. На третюм курсі мусіли сьме жити на квартели. Газдыня-мадярка, коли у нас из Михайлом Т-ов не было їды, помагала нам, а мы пак, як могли, розплачовали ся. Но раз она пŷшла на тыждень до сына у село. Мы уже третый день нич не їли. Мы учили ся и до (практика) и по полудню (теорія). Директорка школы Клавдія Гаврилŷвна на практиці по пошестным хворотам звідат мене: «Мішку, ты не хворый?».

Дома Михайло Т-ла увернув мішочок, утряс останкы кендеричаної мукы и почав варити токан. Відро воды из колодязя я ледвы утяг, а до хыжі несли сьме двоє. Я ліг и прикрыв очи. Коли дві-три лыжкы замішкы были готові, Міша глипнув на ня и думав, што я не вижу. Вŷн ускоблив горниць, зробив из токану кульку, розрізав наполы, налляв дві фінжі «чаю», звареного из міщука з-пŷд цукру, изів єдну половинку, а другу опят закруглив, розрізав на двоє и уже тогды «розбудив» мене. Я вповів, што вшитко видів и най вŷн доїдат усьо. Милайна мука была не моя, як и міщук из-пŷд цукру. Міша привозив то из Гетині, як и квасноє молоко. «Я страшно голодный» - оправдовав ся Міша. «А я сытый!?». Міша начав угрібати из жебів копійкы, я тоже. Мы наскрептали на дві маймалі булочкы. Айбо ганьбили ся за таку жебрацьку дрібноту куповати. Жили сьме на Мукачŷвськŷв и ходили на занятя через Площу Героюв. Там Міша розметав копійкы на радŷсть циганчукам (перебачте, ромчикам). Ся щедрость помогла: у школу мені принесли перевод на гроші. Мы оба удпросили ся, устигли на пошту, айбо касірка уже замкнула касу. Друга жона каже юй: «Попозирай на них добре и тогды здоймеш пломбу и даш им гроші днесь». Недалеко была «Гарнізонна столова», а такой пŷд боком – «Чайна». Обы ся не заганьбити, мы насыщали ся и там, и там, а дале - гуляти так гуляти и мы пŷшли на кіно «Тарзан».

Розказовати про дітвацтво мож много. Но на Ваше звіданя отвічу, што на русинську идентичность «запатентовало» ня то, што м «русин быв, єсмь и буду, бо м ся родив русином». Хоть потому се системно убивали нам из головы, даколи трафляло ся такоє, што нагадовало, тко мы такі. В універзитеті (1961 – 1967), напричŷм, професор-хірург Александер Василюв Фединець читав лекції по русинськы. Тым, тко учив ся из другых областий, се не любило ся, айбо мало-помалы русинські слова и меже ними ставали популарными. А студенты-русины межи собов говорили усе по-русинськы. Доцент Андрій Андріїв Сочка, прощŷн бы быв, учив ня на пятŷм и шестŷм курсах, а потому руководив моив научнов роботов. Вŷн дав мені книжку про карпатськых русинув у Юґославії. Як знаєме, послі анексії Подкарпатської Руси Совєтськым Союзом націоналность «русин» была запріщена у вшиткых державах «соціалістического лаґра» и их усягды, окрем Юґославії, переименовали на украинцюв.Но люде, котрі годні думати, розумівут, што ушиткому приходит конець. Треба ся надіяти, што буде конець и антирусинськŷй політици. На се надіяли ся иніціаторы Обществ карпатськых русинув, котрі были орґанізовані в 1989 -1991 роках в усьых державах и, за выимков Украины, уже добили ся офіціалного поновленя историчної самоназвы – «РУСИНЫ». «Всьо тече, вшитко ся мінят, нич на місци не стоит» - гласит народна мудрость. А друга вторит: «Божый млин помалы меле». Но не перестає – додам уд себе. Нам бы ся хотіло, обы двиганя націоналного возрожденія подкарпатськых русинув чим майскорше досягло порозуменя у властий Украины. Над сим ся трудят русинські актівісты, проблема на контроли у меженародных инстітуціях. И вызнаню подкарпатськых русинувв Украині быти!

Много роботы сьте поклали у ділі бальнеологичного ліченя хворых у Поляні щи за совєцькый період. Виділи сьте приїжджых, їх справованя в нашых краях, їх оцінку нашых людий и наоборот – оцінку приїжджых нашими людьми, коротко кажучи, фунгованя одмінности «Мы – Они». Што бы сьте вповіли за йсю проблематику в часы «дружбы вшиткых народув» и повного забытя русинської етноидентифікації нашых краян, културы, сохташа, рудної бесіды?

— Из медицинов я узнав ся ищи у пять рокŷв, коли м похворів ся на ґломерулонефріт. Дохтуря Мартона уже забрали в гетто и мене повезли до воєнного дохтуря у Воловŷм. Там я у першый раз увидів електричну віллоньку. Лічив дохтурь просто, не дорого, но ефективно. Уписав магнія сульфат, котрым мама мала солити їду вмісто кухонної соли, призначив дієту, заставив усю зиму перележати на теплŷй печи. У яри уже м быв здоровый. При руськых мав им черевный тіфус, за ним через пару рокŷв – перелом правої ключиці. Так што учив ся я медицині чесно, обы ся розуміти у сюм предметі. Студенты-медикы учили ся май булше. Уночи по коридорах интерната, де было світло, сиділи из книжками лем медикы. Были й такі, што до рана лежали на постельох у спортивнŷй одежи меже кŷстками из скелетŷв.

Отвічавучи на Вашоє звіданя, вповім так: тко бы што теперь не говорив, тогды открыто люде вели себе сдержано. Персонал мы учили так, обы усі розуміли, што мы – сфера услуг и маєме застачати комфорт каждому, в тŷм числі и психологічный, по принципу «пацієнт усе має правду». Думаву, што се и быв фактор профілактикы непорозуменя. Наш персонал не учив гостьŷв, як им говорити, як то пораз бывало на курортах из другого боку Карпат. Даколи м чув бесіды наших пацієнтŷв меже собов: «Диви ся, які хыжі у них великі и файні» - каже єден. Другый продовжат: «Приімавут курортникŷв, мавут гроші, за то и дома такі». Мусай было розказати, што в Ракошині курортникŷв не є, а гроші на файні хыжі сі люде зараблявут по вшиткому Союзу, латавут роками, шпорувут и не розумівут, як то мож даром-опусту тратити час и гроші на якісь курорты. Треба вповісти, што наші гості усе удмічали поряднŷсть и доброжелателность русинŷв.

У моюм кабінеті были маленькі русинські фаны, зроблені колись у Чехії, и по три установлені на єднŷй металічнŷй пŷдставці. Пацієнты из другых областей интересовали ся, а многі казали, што русинам ся треба активізовати и побороти ся варто хоть бы за таку файну фану.

Як Вы, Ваші близькі, окруженя по роботі, сприняли созданя в Ужгороді у 1990 році Общества карпатськых русинув? Які конкретно факторы привели Вас у русинськый рух?

— Се была дуже приятна новина для усього корінного народу, а не лем для еліты. Старша уд мене тютчанка Марія, што ся отдала у Рекіты, вповіла: «Дав бы Бог, обы ся се навернуло» и проспівала Гимн подкарпатськых русинув. Многі люде з интересом слідили за стендом Общества карпатськых русинув на улици А. Суворова (теперь – Корзо). Тогды ишла «перепалка» меже сторонниками и противниками автономії. Новинка «Закарпатська правда» друґовала много матеріалŷв. Перед референдумом 1 децембра 1991 р. там помістили и мою статю «Най бы жив русинськый ген». На тŷй же (другŷй) сторінци были дві статі против автономії, но мою уділили масным шріфтом.

Русины – сторонникы демократії. Чоловік из своив супругов, обоє професоры Ужгородського держуніверзітета, пŷдписали два воззваня: вŷн - за автономію, она – против. Но не всьо так просто. Як кажут, они розклали яйця у два кошары. Коли ся хыбно виділо, што побіждают противникы автономії, чоловік удкликав свŷй пŷдпис. Через сякоє мене уже не чудує то, што многі из тых, тко были русинськыми активістами, послі появленя в 1996 р. кабмінŷвського антірусинського «Плану заходів щодо розв’язання проблем українців-русинів», потихы удыйшли уд двиганя за русинськоє возрождіня. Коли, прощŷн бы быв, Василь Василюв Сарканич дав ми прочитати сесь план етноцида русинув, я попросив папірь и написав заяву, што хочу бороти ся против сього беззаконня. Памнятаву, што в єднŷм из научных трудов теперішноє русинськоє пробуджіня назвав націонално-ослободителным, видит ми ся, професор, доктор філозофськых наук и Народный депутат Украины дакŷлькох скликань Иван Мигович.

Розкажіть про тых людей, из якыми Вы майбулше часу сполупрацьовали ся в русинському сосполному простурі? Што сьте робили довєдна (творчі проєкты, акції и т.п.)? Які были чажкости в роботі? Через што, кого? А вадь, може, наоборот, легкота в сосполнув роботі?

— Як им уже казав, поступив я у Свалявськоє Общество Подкарпатськых русинув 1996 р. Май бŷлше часу робили сьме из, прощŷн бы быв, Васильом Васильовым Сарканичом, Засл. діятельом профтехобразованя. Се быв дуже активный чоловік, добрый орґанізатор. Из ним мы стрічали ся не лем на зборах, но и поза ними. Бывало зателефонує и каже: «Прийди, будь добрый. Цілу нŷч не спав им и на рано кŷнчив писати «крик душі». Може бысь почитав». Я пробайловав штось исправляти. «Тобі лем бы чіркати» - спирав ня Василь Василюв. Я розумів, што ночный труд йому видів ся идеалным, затом брав листовку домŷв, супокŷйно исправляв, передруґовав и тогды вертав автору. В. В. читав, не перенчеловав и не просив свŷй чорновик. Тогды мы удавали доста много листовок. У тоты часы, зачинавучи из 1997 р., коли одбыв ся IV Світовый Конґрес Русинŷв у Будапешті, я быв учасником шістьох Конґресŷв за шором.

Я жию на періферії, зато из другыми активістами и лідерами русинув стрічав ся рідко. Но добрым словом мушу нагадати, прощені бы были, Николу Петрового Макару - канд. историчных наук, доцента, Михайла Иванового Шаргу - Засл. діятеля культуры, руководителя Обласного Общества «Знаніє», Михайла Иванового Алмашія - Засл. учителя, Кеміня Михаила Федорового - філолога, автора романа в стихах «Изянська русалка», книжок «Русинські коломыйкы Мараморощины», «Фолклор подкарпатськых русинув Мараморощины». Сю книжечку мы ушоровали двоє. Ищи вєдно робили сьме из ужгородськым філолоґом, историком, краєведом Дмитрійом Ивановым Попом. Ушорили сьме книжку «Русинські співанкы з Вирьховины и Гуцульщины». Книжка мала бы бŷлшый ефект, якбы там были не лем тексты, но и ноты. Айбо мы хотіли, обы встигнути до VI Світового Конґреса Русинŷв у 2007 р. Дуже шкодуву, бо мав им звукозаписы співанок в исполненії тых, уд кого м записовав коломыйкы. Многых из них уже не є, а тот музикант, котрый узяв ся ги бы перевести аудіозапис на ноты, ниґда булше не давав за ся знати, хоть и жиє у Сваляві. Я розуміву, што діск вŷн уже «не найде». Очевидно, ткось му порадив так обчаловати нас. Дуже шкода, бо там были автентичні новты. Теперь из нашої з Д. И. Попом книжкы многі співанкы співавут, айбо новты докус не автентичні.

Треба спомнятути, прощŷн бы, Іштвана Удварі - професора-філолоґа, русиніста из Мадярщины. Мы стрічали ся з ним на Світовых Конґресах Русинŷв. Много раз слухав ем Пола Роберта Маґочія - Академіка Королівської Академії Наук из Торонто (Канада). Насмілю ся сього Чоловіка назвати єдным из Будителюв карпатськых русинув у конци 20 стороччя. П.-Р. Магочія много рокŷв убирали Предсидательом Світової Рады Русинŷв. Кажут, ож теперь авторітет П.-Р. Магочія став маленько ниже. Меже русинами на Подкарпатю сут такі, што не годні простити професору што єдну из многых своих книжок про карпатськых русинув вŷн назвав «Народ ниудкы» (2006), ухосновавши фразу знаного америцького художника, етнічного русина Ендрю Варгола (Андрія Варголы, англ. Andrew Warhola). Другі не розумівут, чому професор у своюй «Ілюстрованій історії України» (2007) не споминат за Подкарпатську Русь. Сю книгу я не видів, но думаву, што ученый, знаный у світі, очевидно, не хотів казити удносины из украинськыми колеґами. И обы не нагадовати, што Подкарпатська Русь у 1944 – 1946 рр. незаконно анексована, просто обыйшов сесь період. При посліднюй стрічи з русинськыми активістами в Мукачеві (рŷк на памнятаву) П. Р. Магочій говорив, што проблема русинув - то не наша проблема, а украинської власти. Она мусит офіціално признати подкарпатськых русинув окремышнов (од украинцюв) націоналностьов. Се могло быти восприято дакым як провба приспати русинув, обы мы не тревожили украинськых керманичŷв. Аж се так и є, стає смутно. Які мотивы розчарованя Полом Робертом Магочійом меже русинами из другых держав, знавут они.

У 90-х роках на Світовых Конґресах Русинŷв усе быв Стівен Чепа - канадськый бізнесмен, по походжіню из Березнянщины на Подкарпатю. Його было интересно послухати. Вŷн, памнятаву, надруґовав содержателноє одкрытое письмо Президенту Украины.

Добру тямку лишив по собі Петро Василюв Годьмаш. Написав три книгы, дві перші из сыном Сергійом, третю – сам; «Украина и Подкарпатская Русь», «История Подкарпатской Руси», «История суверенной Республики Закарпатская Украина для народа». Першу книгу хотів назвати «Подкарпатская Русь не Украина» (калька из назвы книгы Л. Кучмы «Украина не Россия»). Но выдавателства не хотіли такої назвы. Мусів поміняти и місто «не», написав «и». Исторія має быти повнов – говорив П. Годьмаш. Мы мусиме чесно зафіксовати то, што одбыло ся. Дакому не любит ся Карпатська Украина, она была лем єдну добу, бŷлшость людий не хотіли сього. Айбо єї провозгласив Сойм (Парламент) Подкарпатської Русі и заявив, што она стала сувереннов. И се дуже важно у процесі твореня держав. Суверенітет провозглашавут лем єден раз! Но депутаты Сойма тогды не голосовали за выход из Чехо-Словакії. Се зробили делеґаты I Зїзду Народных Комітетŷв Закарпатської Украины 26 новембра 1944 р. у Мукачові. Из того дня исторична Подкарпатська Русь де-юре стала не лем сувереннов, но и независимов державов и так проекзистовала до 22 януара 1946 р., коли была анексована Указом Президії Верховної Рады Украинської РСР «Про утворення Закарпатської області в складі Української РСР». П. Годьмаш дописав послідну книгу дуже слабым. Попросив ня учитати, исправити, искуртити текст. Што м увер, то не вертав назад, бо то были дуфлованя, айбо даякі другі мої провбы выліпшити текст игноровав и лишав свŷй варіант. Мусай притямити про Ивана Попа, доктора историчных наук, професора. Його книга «Энциклопедия Подкарпатской Руси», як писали, дала ефект «бомбы, што ся розорвала». И се истинна правда. Так што Иван Поп стоит у єднŷм шорі из П. Р. Магочійом. Тко из них першый, а тко другый? Думаву, што оба рŷвні и доповнювут друг друга як Будителі русинув. Уже в 90-ті рокы власти избавляли ся уд тых, тко им мŷг заважати дискриміновати русинув. То, што И. Поп мусів лишити Подкарпатя и перебрати ся в Чехію, велика утрата.

Ище єдна утрата – дискридітація професора Ивана Михайлового Туряниці, котрый мусів лишити роботу в Ужгородськŷм державнŷм універзітеті. Вŷн быв дуже активным, дащо авторитарным и даколи «перегынав палицю», айбо при нюм русинство было май масовым, проводило ся много публічных акцій. Изгнаня сих двох честуємых людей из універзітету было сіґналом для ушиткых другых. Теперь мало тко из бюджетных работникŷв рискне приобщити ся до русинськых організацій и активно там робити. Русинські актівісты не дуже активні, обзиравутся и на каждŷм кроці повторявут, што они ся «політиков не занимавут». Но каждый розуміє, што русинська проблема є політичнов. Про се свідчит и антирусинськый «План заходів щодо розв’язання проблем українців-русинів», приятый Кабінетом Міністрŷв 7 октовбра 1996 р., № 13 – 884/2.

Чули сьме про интересні казусы у Вашуй сосполнув активности по 2013 рокови… (уєдно вшиткі ся посмішкуєме). Ци правда, ош писали сьте письмо такой самому Путінови, ци пак исьте звонили по мобілці? Розкажіть май детално, як діло было направду?

— Робота на защиту прав русинув не дає прибыли, а наопак, даколи може укликати дискомфорт. Усякых воззваній, заявленій было много. Про заяву, у котрŷй русины засуджовали В. Путіна за агресію против Украины в 2014 р., мені зателефоновав Д. П. из Ужгорода и вповів, што єї пŷдписали Заслужені, Народні, академікы и т. д. и туды включили и мене. Компанія пŷдписантŷв была авторитетна. Я вповів, што хотів бы м сам прочитати и тогды рішити. Но заяву надруґовали у обласнŷй новинци и лишили там мою фамилію. Текст быв прекрасно написаный, окрем єдного куртого абзаца: «Ми віримо в Україну, оскільки в ній дотримують ся права и свободи всіх громадян, не залежно від національності».

Я написав у редакцію, што письмо не пŷдписовав именно из-за сього абзаца и просив надруґовати опроверженіє. Редакція надруґовала, што я письмо не пŷдписав, но не уточнила, по якŷй причині. Раз у маґазині до мене «прилип» пяный псевдопатріот и прилюдно заявляв, што я… «писав В. Путіну письмо, обы тот загнав в Украину своє войсько». Я му отвічав, обясняв, но до пяного не доходило. Тогды м уповів, што подам на нього в суд за брехню. Но и так му не помагало. Вŷн доказовав, што люде десь у Павлові ци Плоскŷм мавут текст мого письма до Презідента РФ. Я ґарантовав, што файно заплачу му, кой ми принесе се письмо. В кŷнци нич ми не обставалося, як уповісти: «Ньит, я Путіну не писав, я му зателефоновав». Того вечера сього «патріота» домув мусіли нести, бо уд палинкы ходити уже не беровав.

Може быти, што подобні трафункы не случайні, што сесь антирусин перед кымось хотів услужити ся дискредитаційов русинського актівіста. Но Бог му суддя. Радує то, што його жона и діти остаются русинами. Тямлю ищи дакŷлко епізодŷв. У Сваляві, в Домі културы, русины стрічали ся из делеґаційов парламента Чехії уд Партії слободы и прямої демократії во главі из Томіо Окамуров. Из Ужгорода автобусом привезли молодых націоналістŷв. Коли они зачали гойкати, прикрывати свої лиця листками, на котрых были надруґовані усякі небылиці протŷв русинув, мусай было з ними полемізовати. Они называли себе историками, котрі усю правду знавут. Мы отвічали, што знавут лем ту исторію, котра писала ся «возз’єдновачами», а мы многоє виділи очима. У мене была при собі книжка «Русини карпатські випростуються» и я подаровав єї єдному из них. Націоналістŷ дали слово, но дакотрі з русинув не могли терпіти брехню на себе и скоро ушиткых «историкŷв» угнали надвŷр.

В Мукачŷвськŷм драмтеатрі одбывала ся обласна русинська акція. Перед театром из фанами партії націоналістŷв стояло близько 20-30 молодых людей и єден старшый чоловік. Русины несли косиці до памнятника Александру Духновичу. Дахто из пікетовалщикŷв держали антирусинські плакаты, штось гойкали. Я пŷдыйшов до них и почала ся дискусія. Они подаровали мені книжку про репресії гортійової армії на Подкарпатю. Я вповів, што не перенчелуву, знаву ож такоє было. Я подаровав им книжку, удану нами из Дмитром Попом «Русинські співанкы з Вирьховины и Гуцульщины». Дакотрі з них вповіли, што они тоже русины. Удносины меже нами помякшали, аґресія з их боку щезла.

Якым є Ваш позур на созданя все булш новых сосполных організацій у середовищі русинув края (днесь лем областных маєме вже 11)? Які туй хосенні, а які пудлі тенденції по самоорганізації русинської сосполности Закарпатя?

— На се звіданя тяжко дати єднозначный отвіт. Не мож удверти ньи єден из многых варіантŷв, Сут люде, што хотят быти на виду и убиравут русинську тематику, другі хыбно думавут, што на тŷм мож заробити, треті – истинні русины и чесні люде - хотіли бы прискорити процес русинського возрождіня, бо видят, што лідеры старых структур не то, што топчут ся на місци, а уже перестали имітовати хоть якоєсь кываня и біжуча дорŷжка потягла их назад. И се треба признати. А чому так? Бо, з єдного боку, старі формалні лідеры засиділи ся по своюй ци чужŷй волі, а з другого боку мож предположити, што их заставлявут робити лем то, про што мож написати в очереднŷм докладі для ООН. Печаткы они мусят носити и не смівут никому придати, бо так велят тоты, тко довжен «Здійснювати попереджувально-роз’яснювальну роботу з лідерами та активістами руху «політичного русинства…» (позирай «План заходів щодо розв’язання проблем українців-русинів», пункт 10). Послідным мож пояснити и то, што дакотрі активісты ци лідеры публічно ганят єден другого, сіючи неґативный имідж персонажŷв и організацій меже людьми. Датко каже, што хотів бы стати активным членом Общества русинув, но одвертат го уд сього именно сомнітелный имідж офіціалного лідера.

Што вповісти на се? Вступавучи в орґанізацію, Вы готові трудити ся на хосен свому народу, а не якомусь єдному чоловіку. А формалні лідеры мали бы порозуміти, што они не вічні, и не май розумнійші, а нерідко и не май заслужені, ги другі люде.

Які орґанізації хосенні, а які ньит, оцінити тяжко. Што их є много, наповерьхы видит ся, ож се добре. Видимость роботы є, но правда, што резултатŷв мало. Думаву, што се множество ллє воду и на млин тых, тко исполняє «План заходів…».

Прокоментуйте, будьте добрі, проблематику созданя и (без)діялности русинськых політичных партій (из доступных нам жерел знаєме про Пудкарпатську республіканську партію (21.03.1992; Василь Заяць), Християнсько-демократичну партію Закарпатської Автономної Республіки (21.02.1995; Петро Годьмаш); партію «Підкарпатська Русь України» (август 2002; Микола Бурак; идею вчиненя партії русинŷв под латентним управліньом з боку Ивана Бушка в часы президентства В. Януковича). У цілому, ци може и як бы мала така партія ся створьовати й фунговати на ділі? Ци видите лідерув, активістув такої організації?

— Се я не можу коментовати, бо николи не быв им ни в єднŷй партії. Не лем в русинськŷй, но, напричŷм, в КПСС и онь тогды, коли робив замісником головного дохтуря базового санаторія «Сонячне Закарпаття». Но заставили ня вести групу высшого споиня системы політичного образованя. И так им то робив, што Мукачŷвськый райком КПУ наградив ня грамотов. Правда, што коли на занятя приходив ткось из райкома, мы уже ся не ділили тым, тко што чув по радіо «Слобода», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америкы» ци «Німецька габа». Дакотрі из членŷв групы казали ми, што се не мож робити, обы не было суєты. Но я казав, што добре ошколовані люде мавŷт знати, чим дыхат идеологічный противник, обы му мож ефективно противостояти и вести контпропаґанду.

Люде даколи звідали, коли вже мож буде голосовати за русинську партію. Но в Украині реґіоналных партій не може быти. Айбо мадярська партія є, а русинської не є. Се ищи раз опровергає брехню, гибы русинам давут гроші из-за границі. Якбы давали, реґуларно бы друґовали ся новинкы, журналы и могла бы быти и партія.

Не можу нич вповісти на звіданя, як бы мала создавати ся русинська партія, ци тко мŷг бы быти лідерами, Думаву, што у ниї быв бы електорат, бо, напримір, партія «За права людини» набрала много голосŷв, хотя практично не проводила аґітації, а свої листины-аґіткы устигли пороздавати за єден-два дны до голосованя. М. И. Град, прощŷн бы быв», говорив, што и на Тячŷвщині много людей проголосовали за сю партію, котра у програмі записала, што она буде добивати ся офіціалного признаня русинув.

Михайло Завадяк из Михайлом Заном

Консенсуса меже формалными русинськыми лідерами, за кого голосовати, николи не было. Они казали, што най голосувут тко за кого хоче. Єдна з організацій предложила варіант протів ушиткых, но се тоже не было приято єдиногласно. Думаву, што з офіціалными лідерами русинув активісты бŷлшости партій контактовали, зато и тяжко ся было розобрати кому помагати.

Як Вы оцінюєте діялность Світового Конґреса Русинув? Конкретных його представителюв, логіку роботы, хосенность?

— Не чув им нич важного, што бы зробив Світовый Конґрес русинув (СКР) именно для подкарпатськых русинŷв, аж не раховати письма Стівена Чепы и Дюры Папугы Презідентам Украины, коли Д. Папуга возглавляв Світову Раду Карпатськых русинув. На передпосліднюм Конґресі предложили, обы русины каждої из держав написали курту исторію для народа. Но потому нитко про се и не споминав, хоть минуло чотыри рокы. Но СКР най бы быв. Карпатські русины не мавут своєї націоналної державы и се грозит зныдіньом сього древного етноса. То хоть на сих Конґресах представителі карпатськых русинŷв из ушиткого світу раз у два рокы збиравут ся, чувут єдны другых и се може усокотити хоть часть русинув уд асімілації, котра провадит ся не лем в Украині.

Як Вы оцінюєте діялность Всемірного (Світового) Конґреса Подкарпатськых русинув (Василь Джуган), Європейського Конґреса Подкарпатськых русинув (Василь Микулин)? Конкретных його представителюв, логіку роботы, хосенность?

— Чого не знаву, того не знаву, бо практично не мав им діла из сими людьми. Теперь многі русины групувут ся у Фейсбуці ци у другых соцсітях. Но я там не реґістровав ся и не можу читати, што там пишут. Раз десь найшов им в Интернеті выступ заступника Василя Джугана Тяска (най перебачит, имня му не знаву) в Женеві на засіданю Совіта по правам людей ООН. Над текстом выступа мож было ищи потрудити ся. Но аж тот выступ направду быв, то й добре, што нагадали про русинув. Думаву, што лишили письмо, у котрŷм написано бŷлше, ги озвучено Тяском.

Розкажіть про Ваш колосалный опыт написаня звернень од сосполности края до разных державных институцій по вопросу вертаня націоналности «русин», а также бывшого юридичного статуса теперішньої Закарпатської области Украйины?

— Мало перебŷлшуєте из «колосалным». Докы давали за ся знати обласні офіціалні лідеры, докы уходили новинкы, журнал «Руснацькый світ», не было нужды писати. «Провінція» начала проявляти иніціатіву лем при двох послідных Президентах. Мені поручили написати варіант письма, дале исправляли, укорочовали, уточняли. Из отвітов властей на пережі письма русинув складовав ся упечаток, што они направду «не в курсі» проблемы. Сякоє тяжко представити, айбо рішив им, што треба написати письмо из арґументаційов и указаньом на жерела, из копіями текстŷв историчных документŷв, у котрых и в СССР, и в Украинськŷй РСР русины записані окремішным (од украинцюв) народом. Но всі тоты документы, де меже словами «украинці» и «русины» стояли запяті (,), а не розділкы (-), писали ся ище до анексії Подкарпатської Русі в 1946 р. Уйшло близь 70 стор. Які резултаты? Не такі, як бы ся хотіло, но проґрес є. У отвітах уже не твердят, як то робили переже, нібыто русины сут етничными украинцями, уже не пишут «русини-українці», як писали десяткы рокŷв перед сим. Просто для информації мы загнали копію письма Констітуційному суду и не чекали отвіта. Они рекомендовали пройти усі нижі судові інстанції и тогды обратити ся до них. Се сигнал-пŷдказованя офіціалным лідерам русинув обратити ся в суд. На письмо Прем’єр-Міністру В. Гройсману отвіт достали сьме через рік, та й то послі нагадованя. Отвічат русинам чомусь Міністерство културы, но они уточнявут, што их письма не зачіпавут правову сторону проблемы и мавут лем інформаційный характер. Из офіса Президента Зеленського тоже чекаєме отвіта цілый рŷк. Отвічати просто отписками на письма, пŷдкріплені историчными аргŷментами, мало тко желає. Бо у столици уже розумівут, што правда на боці русинŷв и рано ци пŷзнійше украинськым властям мусай буде се признати. Нагадайме, што Украина лем єдна у світі держава, влада котрої не лем не признала офіціално націоналность «Русин/Русинка», но и реалізує незаконный план етноцида подкарпатськых русинŷв на их рŷднŷй земли. Ліпше бы се беззаконня сперти чим скорше. Признавши офіціално націоналность «Русин/Русинка», нынішна власть могла бы лишити за ся добрый слід в исторії. Не схосновати ся сим шансом было бы хыбов. Бо признаня русинув и реалізація результатŷв обласного референдума 01 децембра 1991 р. поклали бы край и натякам на то, што ткось може оспорьовати право Украины на сю теріторію ци якусь єї часть.Бо звісно, што в меженародных договорах, пŷдписаных у Парижу по Першŷй Світовŷй войні, теперішна Закарпатська область записана як «автономна територія русинув на юґ от Карпат». Обы не прийшло ся колись обясняти, куды ся діли русины.

Тему обласного референдума 01 децембра 1991 р. многі старавут ся обходити. Його Г. Москаль онь грозив «уверчи на смітник історії». Но при тŷм ги бы забывают, што реалізація резултатŷв сього законного референдума у̍вела бы Закарпатя из статуса анексованої теріторії и ввела бы у правовоє поле Украины. Бо именно для сього обласна рада иніційовала проведеня законного обласного референдума 1 децембра 1991 р. Памнятайме, што 78% (констітуційна бŷлшость) избирателюв области тогды, першый раз за всю исторію проголосовала за вто, обы Закарпатя было в составі незалежної Украины. Бŷлшость тых, тко проголосовав «За» - се подкарпатські русины.

У своїв книзі «Русини карпатські випростуються» (2012) Вы поязуєте екологічні проблемы нашого края из проблематиков самоидентифікації русинув? Якыми ся Вам видять подалші крокы влады, сосполности в оптимізації сьої складної синергії матерії (защиты природы) и духа (бороненї идентичности)?

— Само собов розуміє ся, што якбы области вернули статус самоврядної (автономної) теріторії, такого варварського нищеня лісŷв не было бы. Бо мы часто чуєме про «незаконні» рубкы. Но и на усі законні рубкы дозволы давут у Кийиві. Возьмім хоть бы Полянську теріторіалну громаду. Туй близько єдно коло другого є родовища дуже цінных и дефіцітных гідрокарбонатных натрієвых мінеральных вод «Поляна купель», «Поляна квасова», «Лужанська», «Плосківська». Про них є письмові згадкы ищи з 15 ст. Но може стати ся так, што родовища щезнут, ги зныділа «Єссентукі – 20». Курорт Єссентукі уже и воду «Єссентукі-17»дŷстає мінералопроводом из Нагуты, його довжина 40 км. То родовище, што было у городі Єссентукі, давно истощило ся. До Кисловодська воду «Нарзан» подавут мінералопроводом довжинов 20 км из Долины нарзанŷв, бо городські скважины уже не давут тŷлко, кулко бы треба.

Вернім ся до Поляны. Ище в 1990 р. в матеріалах научної конференції, присяченŷй 45-річчю Ужгородського державного універзітету и 25-рочу базового санаторія «Сонячне Закарпаття» Б. М. Фекийшгазі, руководитель Гідро-геологічної режимно-експлуатаційної станції надруґовав статю про то, што угрожає родовищам мінералных вод и як уд сього усокотити ся. Рекомендовав перестати рубати ліс уд сел Р. Гуты, Оленьова, Уклина и до Свалявы за выимком рубок по уходу за лісом. Най бы ткось прийшов из квадрокоптером у сю «чашу», де ся формувут родовища, и познимав, што натворили нищителі ліса. Усьо, што паде из хмар на «лысі» горы, нараз стікає у поточкы. И на сюм фоні «выробникы» (правилно – розливачі) мінералных вод вдень и вночи, онь у неділю и празникы глубинными пумпами пŷднимавут остаткы мінералных вод, наливают у цістерны и розливают у фляшкы. На єдных зборах знавучый чиновник заявляв, што рŷвні пŷдземных вод понизили ся на 20-40 м. У тот вакуум, што ся робит при заборі мінералної воды, затягує грунтові воды, щезавут жерела, пропадат вода в колодязьох. Про то, што треба сперти нещадну експлуатацію родовищ цінных питных мінералных вод, як уменшити розход воды санаторіями для купели, я писав Головам ОДА В. Губалю и Г. Москалю. Дŷстав отпискы. Послідным двом Головам ОДА уже м не писав, бо вижу, што бізнес на мінералнŷй воді и лісови домінує. А меже тым доказано давно, што економічный ефект уд розхода 1 м3 воды для купели составлят лем близь 40 руб. СССР, а для питя – понад 4 тис. руб.

Директор програмы ООН по екології Ингер Андерсен варовала державы Карпатського регіона: «Не обманывайтесь: Карпатский регион находится в реальной и непосредственной опасности».

Усокоченя природы – діло не лем русинŷв, а вшиткых людий и усюды.

Вкунци, як кажуть, про наші перспективы. Направду, в послідны рокы мы явно видиме, як ся читаво мінять світовый порядок, односины меже світовыми державами. Як, на Ваш позур, ся трансформує русинськый рух у аспекті геополітичных трансформацій кунця 2021 рока?

— Я не годен уповісти, ци трансформує ся русинськоє двиганя, бо вже не участвую в нюм активно, мож казати, не общаву ся. Но думаву, што карпатськым русинам треба ся надіяти лем на себе. Уже в першŷм пункті «Плану заходів…» Кабінет Міністрŷв обязав послŷв у сусідных державах проводити антирусинську роботу. Народы, котрі жиют бŷлш – менш компактно, не мавут своих держав и розділені границями, сут корінными и се тревожит тітулні нації. Можеме припомнити баскŷв ци курдŷв. Айбо русины – дуже мирный народ, они законопослушні, што пŷдтверджує исторія. Ид сьому треба додати, што в 1991 р. карпатські русины дружно голосовали за независимость Украины и за то, обы ся обставати у составі демократичної державы. Мирна націонално-ослободителна борьба карпатськых русинув за своє офіціалноє признаня – не є деструктівнов, а, наопак, конструктівнов; се вклад у розвой демократії и формованя гражданского общества.

Русины зачудовали ся, кой в Законі про корінні народы не найшли себе, бо єднов из наших просьб, направленых Президенту, Верховнŷй Раді и Кабінету Міністрŷв в 2019-2020 рр., была и така. Карпатськых русинув в Украині удвычі булше, ги кримськых татар.

Треба прояснити такоє заблуженя: украинські учені утверждавут, ож подкарпатські русины – се субетнос украинської нації, што русины – се стара назва етнічных украинцюв, они гибы не знавут, што Подкарпатська Русь первый раз за всю исторію оказала ся в єднŷй державі из восточными славянами (украинцями, росіянами, білорусами) лем послі Другої Світової войны и сформовали ся русины як окремішна нація. Именно и за то учені уточнявут КАРПАТСЬКІ русины.

Тко може помагати карпатськым русинам? Мож ся надіяти на ООН, ОБСЄ, якісь другі державы, но уддалені уд території русинув. ООН уже двычі (2006 и 2008 рр.) рекомендовала властям Украины признати націоналность «русин». И се зробила до теперь лем обласна рада рішеньом № 241 уд 7 марта 2007 р., за што русины красно дякувут.

Дякуєме Вам файно за мудрі думкы, міркованя, идеї. Было дуже добре, кедь бы Бог дав, обы вни были вчуті тыми людьми, які реално можуть змінити житя русинув Закарпатя на ліпшоє! Вінчуєме Вам здоровляи благодати Божої на многая лїта!

— Я красно дякуву, што не забываєте и за старшых. Желаву Вам, честуємі Михайло Петрув и Юрій Юріїв, и ушиткым чесным людьом: Будьте здорові и щасливі!

Далші статї из катеґорії Інтервю читайте за удкликованьом
Реклама