rueпортал словник ґазета ґраматика

Василь Лізак – зеркало русинського ренесанса 20-40 рр. 20 стороча

Василь Лізак – зеркало русинського ренесанса 20-40 рр. 20 стороча

У 2009 рокови днесь прощун бы замголовы Свалявської райрады Борис Русин, знавучи, што я из свойим бывшым учеником Иваном Козарьом роблю над исторійов Свалявщины, дав мені рукопис якогось Василя Лізака, напечатану на обычнуй печатнуй машинці. Борис Петрович, котрый быв твердым патріотом свого края, вповів: «Се тобі поможе».

Хоть, иппен, сеся фамилія гибы мелькала до того перед мойими очима, коли м перебирав шематизмы учителюв за чеськый період, айбы меже десятками фамилій учителюв народных школ района она якбы ся розмыла. Интерес до рукописа у мене май вырос, як им дознав ся, же Василь Лізак є дідом знамого у світі композитора Євгена Станковича.

Коли я перечитав сесі спомины, написані Лізаком лем про свойых дітий и внукув, то м увидів, же се типовый варіант сторочного одрізка Подкарпатської исторії, розказаный не ученым-изглядательом, а простым учительм народної школы, самым екземпляром дійства. Рукопис є образцьом вадь літописом народного житя, про котроє говорить сам літописець, котрый каждый вирьх ци шанц го одчув на свойой кожи.

Автор, котрый ся родив 25 октовбра 1884 року, розказує про свого діда Василя-йобагіона (кріпака) из села Лохово на Мукачовщині. Розказує про то, же після мадярської революції под час епідемії холеры дідик и бабка го повмерали, и отець го Василь вєдно из братом Иваном и сестров Марійов мусіли жебрачити. Дяк села Серенчовци (днесь Щасливоє) Бумбак забрав дітий до себе.

Говорячи про сесь час В.Лізак памнянув и автономію Ужгородського (Руського) округа, и Адолфа Добрянського за народнов традиційов, прозвавши го губернатором. А період независимости русинув из єдного рока (1849-1850) розтяг на вусямнадцять (1849-1867). Се быв обычный примір гіперболізації народом того, што видів, у то, што люде хотіли видіти.

Серенчовськый дяк приютив сирут и навчив їх церковному співови. По чому отдав няня автора рукописа Лізака Василя и брата му Ивана в Ужгородську учительську семінарію, по ошколованю в котруй хлопці ся вернули у село и женили ся на дочках дяка: Василь - на Катерині, а Иван - на Анні. Обыдва стали учителями у церковных школах: Иван - у Медведовцях, Василь – у Руськуй Кучаві, де было 27 хыж.

Так туй, у Руськуй Кучаві, у 1884 р. и родив ся Василь Лізак, старшый сын у файті, по наслідству носячи имня Василь.

У період мадяризації родина мусила перебирати ся у Кузьмино, де отець и прожив до смерти (1920 р.), служачи сілськым дяком и наживши из Катеринов Бумбак вусям дітий.

Автор рукописа говорить про жорстку мадяризацию: переселеня Добрянского у Австрію, про закрытя обществ Василія Великого и Иоанна Хрестителя, про закрытя русинськых школ

Автор пише як став учеником мадярської школы у Кайданові 1891 року, як быв переведеный у 1893 рокови в Ужгородську школу при учительськуй семінарії. Як вчив ся у семінарії и зачав дуставати стипендію, давати часні урокы.

Лізак пише, же його вчителі были бывшыма членами общества Василія Великого, про тайный студентськый кружок у семинарії, котрым руководив професор Василь Грабарь. Кредом професора было: «Фратрес (брате) не забывай, што ты русин».

Гордость за свуй народ дала В. Лізакови и братови го Иванови выстояти у конфліктови против сілського махляря-жида, котрый заставляв свойих слуг обтрясати сливы по всьому селови. А коли сыны дяка всокотили свуй сад, то багач заманив їх отця у пивницю и хотів го убити. Жандармы не могли му нич вчинити, бо говорив, же нотарь му є у єдному жебу, а судя – у другому. Брат Иван, коли вчив ся у Будапешті, у новинци «Неділя» написав фейлетон, у котрому высміяв багача. Тот себе спознав у газетнуй статі и дав у суд, айбо програв го.

13 юлія 1904 оку Василь Лізак став народным учительом села Кальник, де провчительовав девять рокув до 1 септембра 1913 року. Про сесь період свого житя вун пише: «Нас учителей было два, я и Юлианна Шестак - потом Евгения Каминская. Работа была очень трудная, потому что на одного из нас припадало в сентябре 120 учеников. С 1.10 - по 1.4 – 180, а от 1.4 по 28.06 – опять только 120. Учились на две, три группы (смены), а учитель всегда был тот самый. Кроме того приходилось заниматься земледелием, ибо денежная зарплата ежемесячно не превышала 15-18 крон. Занят был утром от 5 часов (месн. время) до 2 часов ночи. Отдыхать не было времени».

Лізак споминать, же знама акція Едмунда Егана почала ся щи товды, коли вун быв студентом. Айбо и по смерти Егана у 1901 р. она продовжила ся, и автор рукописа став єї участныком. За планами акциії по селах заочали формовати ся кредитні спілкы и кооперації, котрыма руководили сілські сященникы и учителі. Жидам-махлярям се не любило ся и з руководителями коопераций паскудно розправляли ся: палили їм обостя, різали маргу, убивали самых.

У Кальникови кредитну спілку и кооперацию возглавляв учитель В.Лізак. Вун у споминах описав єден трафунок, коли спілка закупила мінералні добрыва про людий и йсе не полюбило ся махлярям: «Случилось, что я шёл поздно ночью домой. Меня на улице перестало 25-30 человек и насильственно повели в один дом, который стоял при речке один. В дом вошли все часники (авт. махлярі). Упрекали меня, будто бы я отбираю от них хлеб и через меня не в состоянии суперфосфатом торговать. Между делом предложили мне, чтоб я не заказывал суперфосфат и они готовы мне дать за каждый проданный центнер по 2 кроны отступного… Держа руку в кармане, где находился открытый браунинг, задом помаленьку, высунулся во двор и бегом домой… 21.09 ночью повстал пожар и председатель дружества сгорел дотла».

Закон Аппоні про запред учити кирилицю найшов у рукописови такой свуй одбиток.

Роблячи из 1913 рока у Абранци и Нижньому Верецьку, В.Лизак, не обзеравучи ся на запрет власти, учив людий руськуй граматиці: «Жители села просили меня, чтобы учил их кириллице. Открыл я курс неграмотных, учил их тайком, ночами, чтобы об этом не узнали венгерские уряды».

У марті 1920 рока Василь Лізак из родинов перебрав ся у Сваляву, дуставши посаду управителя державных школ.

Його поселили у квартиру , де жив до того мадярськый директор. Того перед приходом Лізака из помочов жандарма выселили. Обозленый бывшый директор розбив на квартирі шпор, пец, перебив усі оболоки. Ги написано у споминах, лем у 1926 рокови квартира была цілком одремонтована.

Се быв період зачатка чехословацького правліня: проводила ся земельна реформа, была сперта насилствена мадяризация, зачав ся школный розвой. Карпаторусинські народні школы робили за двома граматиками: проруської – Е. Сабова и проукрайинської – И. Панькевича.

Лізак, ги управитель державної народної школы, застав у селі (Свалява не была варишом) чотыри мадярські школы: Центральна (ул.Головна), Палинчарня (ул.Подбережна), Быстрий и «Сольва» (Химзавод). Пуслідна была фабричнов школов и она обстала ся мадярськов, бо коло фабрикы не жив не єден русин. Другі три были переведені на карпаторуськый язык ошколованя. Автор споминув пише: «Учительских сил совсем не было, - были только эмигранты из Галичины (студенты) - не педагоги. Уже на первом учительском совещании высказались, что детей научить грамоте невозможно. Выслушал их жалобы, воззвал их, чтобы всех (так зв. осликов) – совсем неграмотных, совсем неспокойных выделили, и с ними буду заниматься я сам». Через єден місяць знаня сьых «осликув» поражали другых учителюв.

Зачинавучи просвітительську роботу, В.Лізак вчинив на яри 1920 р. (май) у Сваляві пєсу «Помста». За йсе дійство прибічникы старого директора метали каміньом му в плечи и гойкали: «москаль».

У тому же рокови быв вчиненый кружок из 20 молодых людий, из котрыма клали пєсы, читали їм лекції. В.Лізак пише: «Большая тяжесть с представлениями была та, что народ не понимал ни русский, ни украинский литературный язык, следовательно надо было переводить на «Свалявский виговор».

Автор рукописа пише, же у 1922 рокови было організовано «Общество Русская Читалня им. А. Духновича в Сваляве». Товды організовала ся и Украйинська читальня «Просвіта». Обыдва общества ненавиділи єдно другого.

</div>

Безувно, пишучи по памняти, В.Лізак призабыв, же общество Духновича было создано лем у 1923 рокови в Ужгороді, и у Сваляві скорше вчинити філію нитко не муг. Просвіту же создали май скоро – 9 мая 1920 рока. Через се філія проукрайинськоі організациі могла фунговати у Сваляві и до того..

Автор пише, ож суперничество межи обществами было на хосен, бо приходило ся фурт штось робили абы впозіровати файніше ги конкуренты.

У період чеського правліня на Подкарпатю домінованя жидувського капітала хоть и было подорвано, айбо оно продовжало ся. Через се у 1924 рокови в Ужгороді было вчинено «Красный Дружественный Союз», за уставом котрого зачали вчиняти кооперації по селах.

У Сваляві было создано учителськый кооператив Газдувськоє Дружество «Зоря». Ся кооперация одкрыла магазин про школашув, де ціны были намного май малі, ги у жидувськых бовтах. Правда, и до того члены общества Духновича пробовали договорити ся из гешефтарями, жебы 10% выручкы переводили на закупку школної серсамы про худобных школашув. Айбо жиды не додержовали ся договорув.

Коли «Зоря» зачала фунговати ліпше, гешефтарі попробовали купити В.Лізака, одославши од ньому єдного вчителя: «Коллега завёл разговор о дружестве и говорит: «Васильку, ты дурень, ты идиот!… На кого чорта тебе дружество? Оставь эту глупость, заробишь и ты и я. Имеешь четверо детей. Получишь и ты и я по 3000 корун. Большая сума», - я встал, взял коллегу за плечи, одкрыл двери и выбросил на улицу с деньгами вместе».

За 5 рокув «Зоря» розросла ся од єдного бовта до цілоі сіткы магазинув, котрі обслужовали до 60 школ не лем Свалявщины, а и Верховины. У кунци каждого учебного рока кооперація перечисляла 15-20% прибыли про дітські екскурсії под час вакацій.

Подпоровані грошми «Зорі», при общ. Духновича фунговали змішаный хор, футболна команда, духовый оркестр, театралный кружок, курсы про неграмотных. У читални стояв більярдный стул, лежали подшивкы газет.

Діла защиты русинув было вчинено Общество добровольных пожарникув при общ. А.Духновича. Оно налічовало 250-260 молодых людий у префайнуй фізичнуй формі.

</div>

Діла защиты русинув было вчинено Общество добровольных пожарникув при общ. А.Духновича. Оно налічовало 250-260 молодых людий у префайнуй фізичнуй формі.

При общ. Духновича фунговав и дітськый хор, котрый много раз выступав в Ужгороді, Мукачові, Пряшові, Михайловцях. Руководив хором народный учитель Григорій Гуменний. По єдному выступови у Празі хор закликав до себе в резиденцію Т. Г. Масарик: «На второй день пригласил нас Томаш Гарик на обед. Ведущие учителя попали в замешательство, как будут они кушать при президенском столе? Как буде, так буде! Дали указания ученикам как кушать и седеть при столе, попросили, чтобы ученики много не кушали. Обед прошёл очень весело…»

1928 року на зборах «Зорі» приняли рішеня стройити «Русский народный Дом в Сваляве». У махляря Моша Мерменштейна за 80 000 корун быв купленый участок, на котрому вліті 1929 рока мала зачати ся стройка. Айбо из-за дакотрых трудностий зачали ї лем у 1930 р. (краєугольный камінь заклали 20.07.1930). Великый хосен про стройку принюс депутат чеського парламента Василь Шерецький, айбо много и другых благодійникув, включавучи президента Антонія Бескида, внесли свою лепту у зведеня русинського дома. За 9 рокув (до 1939 р.) на постройку будовы ухосновали 1300000 корун (при запланованых 600000 кр.).

Русский народный Дом

</div>

Кредит, взятый на стройку, «Зоря» вертала аж до 1944 рока.

Из учиненям Карпатськоі Украйины В.Лізак быв арестованый ги терорист, а надпись «Русский народный Дом» заставили закрыти. Автор назвав нову власть «гітлеровцями-січовиками».

За мадярського правліня у Сваляві перестали фунговати читалня, хор, оркест, футболный клуб. Айбо «Зоря» робила и надале, помінявши назву на мадярську, конкорувучи из промадярськов «Гандьов». Покупці у бовты «Зорі» приходили из Середнього и Хуста. Перед приходом руськых войськ кооперация «Зоря» налічовала вже 65 бовтув из продавцями, а товары в них завозили ся вагонами.

В.Лізак, подитожовучи свуй житєвый пішняк, написав, же вун выклав «на бумагу свои воспоминания в головных чертах, чтобы они (авт. внукы) в свободное время познакомились с ними, чтобы знали сколько мучился дед за свой народ, чтобы улучшить культурное и материальное положение бедного русина…»

Спомины В.Лізака, пензіяша, учителя, бухгалтера РПК были дописані у Сваляві 30 марта 1955 рока. Писали ся они цілый рук и налічовуть 31 печатный листок.

Далші статї из катеґорії Особностї читайте за удкликованьом
Реклама